Знайди мене. Зоряна Лешко

в тапчан так сильно, що пальці здавалися блакитними на фоні білого покривала.

      – Добре… Це дуже добре. Треба шити. Ніно?..

      Медсестра швидко відпиляла кінчик ампули й набрала рідини в шприц.

      – Ти хоробра дівчинка? Я бачу, що так. Буде трошки боляче, але ми зробимо укол, а коли знов буде боліти, ти скажеш, і ми зробимо ще один. Може, приляжеш? Так усім буде зручніше…

      Дівчинка похитала головою, і Володимир Богданович не став наполягати, а Іван не міг змусити себе відвести погляд. Його нудило, перед очима час від часу стрибали різнокольорові мушки, а живіт скрутило так, що, здавалось, зараз він вибухне. Але попри все хлопець уперто продовжував дивитись: як тато обробляє рану, як робить укол у набухлу плоть, як стягує кінці рани великою загнутою голкою, як заклеює все пластирем.

      Дівчинка, зціпивши зуби, сиділа нерухомо, мов статуя, і була такою ж блідою, лише час від часу вдихала короткими судомними ривками…

      – Ти насправді відважна, Марічко. Не кожен дорослий так може…

      Іванів тато підвівся й повернувся до батька дівчинки:

      – Обов’язково приведіть її завтра на перев’язку. Рана глибока, і треба переконатись, що не почнеться запальний процес. Я зараз випишу вам ліки й чекаю завтра о дванадцятій.

      – Лікарю, скільки з нас?..

      – Як вас звати?

      – Андрій Стецюк.

      – Андрію, купіть дитині вітаміни.

      Коли чоловік із дівчинкою вийшли, Іванові здалося, що нарешті стало легше дихати. Спазми в животі помаленьку почали зникати, але зовсім несподівано його чоло вкрилося холодним потом, а руки почали тремтіти.

      – Шкода дитину.

      Голос медсестри наче розбудив Івана з марення, і він прислухався до розмови.

      – Так, шкода. Хоча це й так диво: при такому глибокому порізі не зачепило повіку й око… Шкода, виросла б справжньою красунею.

      – Вона й так виросте гарною, просто все життя проходить із густою довгою гривкою.

      – А чому?

      Медсестра й тато разом подивились на Івана.

      – Тому що дівчинку привезли трошки запізно, усе набрякло і, хоч як я старався, усе одно залишиться товстий рубець і сліди від швів.

      – А хіба не можна зашити так, щоб нічого не лишилось?

      – Розумієш, сину, якби тут був лікар, який спеціалізується на такому, може, йому б і вдалось.

      – А чому його не покликали?

      І медсестра, і тато всміхнулись, але якось дивно.

      – Проблема в тім, що в нас нема такого лікаря.

      – Як то?

      – У нашій країні на таке не вчать. У нас просто немає такої спеціальності, як… косметичний хірург.

      – Але ж ти дуже хороший хірург!

      Тато засміявся і, підійшовши до Івана, поклав йому руку на плече.

      – Дякую, мені дуже приємно, що ти так думаєш, але тут я безсилий. Розумієш, я можу зашити – і зашити дуже добре, але прибирати наслідки зашивання не вмію, – якусь мить він мовчки дивився на сина, а тоді всміхнувся. – Ну, нам уже час. Ти ж не хочеш спізнитись?

      Іван ішов за татом, наче в трансі, і