Знайди мене. Зоряна Лешко

кухні, пити чай із маминим печивом і ні про що не думати…

      Слухати шурхіт води, коли мама миє посуд…

      Спостерігати за рибками в акваріумі…

      Покласти голову на складені руки, примружити очі так, щоб сонячні зайчики заплутались у віях, і дихати домом…

      – Сину, іди лягай у ліжко, відпочинь з дороги нормально.

      Іван здивовано потер очі й позіхнув. Він навіть не помітив, як спогади перетекли в марення, залишивши відчуття нереальності й нав’язливої слабкості у всьому тілі.

      Син зловив мамину руку й поцілував. Він навіть не здивувався своєму несподіваному пориву, хоч ніколи раніше так не робив. Йому просто необхідно було вихлюпнути вдячність, любов та повагу.

      – Я скучив за вами.

      Мама усміхнулась, хоч було помітно, що ледве стримує сльози. Іван легко стис її руку й пішов у свою колишню кімнату.

      Там і справді нічого не змінилось. Іван не розумів, чому мама зберегла все так, як колись. Простіше й практичніше було б винести всі дитячі та підліткові речі, а кімнату перетворити на гостьову: однаково після школи він тут майже не жив. Хоча, ніде правди діти, було приємно бачити все те, що колись любив, колекціонував і тримав на виду для стимулу.

      Іван ліг на ліжко, заклав руки за голову і, заплющивши очі, кілька разів глибоко вдихнув. Знайомі запахи з ледь вловимою нотою старих: злежаних речей, шкіри, паперу й освіжувача для повітря – наповнювали його відчуттям повернення, і він з усіх сил гнав від себе інші думки.

      Потім. Завтра. Не сьогодні.

      Утома повільно накочувала, і тіло почало нити. Здавалось, він неправильно лежить: тиснуть м’язи й кістки, терпне шия, печуть очі – не хотілось абсолютно нічого, лише спокою та невагомості.

      Іван повернувся на бік і зачепився поглядом за плакат на дверях – на нього дивився усміхнений Ребров. Згадка про дитячу мрію – єдина, яку він залишив після того, як вирішив стати хірургом…

      Іван, 15 років

      Скільки себе пам’ятав, Іван завжди тримав м’яч. Він з м’ячем були єдиним цілим на всіх дитячих фото, у спогадах батьків, сусідів, друзів. Тітка Зоя навіть казала, що Іван був футболістом у минулому житті, на що тато відповідав:

      – Усі хлопці бавляться м’ячем. Переросте.

      Не переріс. Іван мріяв бути футболістом. Спочатку як Блохін, потім – як Шевченко, Ребров, Воронін. Хлопчик з нетерпінням чекав кожного матчу улюбленої команди і мріяв – ні, був певен, що одного дня стане частиною золотого складу клубу.

      Батьки спочатку не надто серйозно ставилися до його планів. Медики в другому поколінні, вони не сумнівалися, що син продовжить традицію. Але коли після третього класу Іван заявив, що хоче у футбольну секцію, вони несподівано погодились. Іван страшенно радів і не думав про причини. Він забув мамину улюблену фразу «от коли ти виростеш і станеш лікарем…» – пам’ятав лише одне: коли тато серйозно питав його, ким син хоче бути, Іван завжди відповідав одне й те саме: найкращим футболістом у світі.

      І він викладався як міг. Щоранку робив