Знайди мене. Зоряна Лешко

завод закривають.

      Мамині очі стали ще більшими, а тоді вона розплакалась. Спочатку схлипом, а потім голосно, навзрид. А тато далі стояв посеред кухні й зовсім не намагався її заспокоїти.

      Після того дня Марічка була впевнена, що все це сталося через неї, через її плач і постійне бажання чогось, хоч мама завжди повторювала, що не може зараз цього купити. Дівчинка не розуміла, не хотіла чути, вона звикла до іншого і своїми захцянками довела маму до крику, тому тато її вдарив. Тепер вони постійно сварились, і Марічка часто чула своє ім’я:

      – Їй треба взуття… куртку… колготи… полікувати зуб… нема за що… коли тобі нарешті заплатять? Мені дають товаром, а тобі обіцяли гроші…

      Розмова, яка починалася спокійно, з кожною хвилиною ставала все голоснішою, і Марічка затуляла вуха, щоб не чути, як вони сваряться через неї.

      Відколи Марічка пішла до школи, спокійних вечорів майже не було. Мама здавала зміну в магазині й намагалася встигнути навести лад удома, приготувати щось інакше, як учора, а тато приходив з роботи втомлений і злий. Марічка пробувала випитати в мами хоч щось, але та тільки відмахувалася, щоб донька не заважала. Дівчинка зрозуміла тільки, що тато тепер заробляє на «шабашці». Але якщо в нього є робота і мама досі працює в гастрономі, то чому в них усе так погано?

      І Марічка знов робила той самий висновок: батьки сваряться через неї. А вона ж так старається бути доброю, чемною, нічого не просить, хіба що хочеться аж так, що нема сил терпіти, але питає тільки раз і дивиться з надією. Часом мама довго затримує на ній погляд, і Марічці здається, що та зараз заплаче, але частіше просто відвертається зі словами завтра… пізніше… потім… коли будуть гроші.

      Коли почалася школа, Марічці здалося, що це найкраща нагода виправити ситуацію. Дівчинка буде так добре вчитися, що батьки нарешті зрозуміють: вона добра дитина, – і перестануть сваритися.

      Перший рік пролетів швидко. Марічка вчилася, почала читати першою в класі та хвалилась удома відмінними оцінками в щоденнику. Мама кидала неуважний погляд, казала: «Молодець, іди роби уроки», – і відверталась. Здавалося, вона сама шукає собі заняття – робити будь-що, навіть знов і знов те саме, – аби зайняти руки. Марічка ображалась, але стримувала сльози і йшла за домашнє завдання, хоча вже зрозуміла, що хорошими оцінками нічого не змінить.

      На противагу мамі, тато завжди тішився з її успіхів. Саме він допомагав, коли Марічка чогось не розуміла, розпитував про школу, однокласників, учителів, перевіряв уроки, слухав, як вона читає. І саме він час від часу балував її чимось смачним або новим: морозивом, вафлями, лялькою, кольоровими олівцями – просто так, а не для школи, – яскравими резинками і заколками. Він не звертав уваги на мамине бурчання про гроші на вітер і сумно всміхався у відповідь на Марійчину щасливу усмішку.

      У другому класі з’явилося те, що, здається, примирило та об’єднало батьків: Марічка стала солісткою шкільного хору. Її переставили з краю в центр і навіть дали вивчити кілька пісень,