Знайди мене. Зоряна Лешко

одного.

      – Сонечко, я їду на роботу. Я допомагаю будувати будинок, тому мушу жити там, але в суботу буду вдома. Ти ж даси собі раду, правда?

      Марічка дивилась на тата і наче вперше бачила. Вона помітила, як він змінився за ці два роки: біля очей, губ і між бровами залягли глибокі зморшки, обличчя схудло, щоки запали, з’явились великі темні кола під очима, волосся вже не було таким густим, як вона пам’ятала, і в ньому проглядалося багато сивини. Її тато – завжди усміхнений, молодий, такий гарний – здавався чужим і старим. І вона розридалася – голосно й надривно. Схлипи з болем виривались із горла й забивали дух.

      Коли Марічці нарешті стало трохи легше, вона зрозуміла, що тато обіймає її, гладить по голові й шепоче щось заспокійливе, але його голос тремтить так, наче він сам зараз розплачеться.

      – Тату, а ти точно приїдеш у суботу?

      – Так, обов’язково, – тато відсторонився, і Марічка побачила, що в нього почервоніли очі і тремтять губи. – У нас ще все буде добре, от побачиш. Але ти маєш обіцяти мені не опускати носа, добре?

      Марічка лише голосно шморгнула й кивнула.

      – От і розумничка. А в суботу я привезу тобі… чого ти хочеш?

      – Морозиво…

      Тато розсміявся й погладив її по голові, заправляючи неслухняні пасма за вуха.

      – Домовились.

      У коридорі стояла мама, і Марічка зраділа: от зараз вона всміхнеться, скаже щось і поцілує тата в щоку на прощання, як колись, перед відрядженням.

      Батьки ж зробили вигляд, що не помітили одне одного. Просто розминулись у коридорі, намагаючись навіть не торкатися. Тато зачинив за собою двері, а мама мовчки пішла до кухні. Марічка стояла й нічого не розуміла, у вухах гуділа кров, хотілося кричати і плакати від паніки та страху, та вона могла лише тихо схлипувати.

      Зранку – мама якраз закінчила обробляти рану і заклеїла її новим пластирем – по Марічку прийшла Наталя, щоб разом вирушити на репетицію перед першим вересня. Вона втупилась у все ще припухле око, і Марічці стало соромно.

      – Чого дивишся? Ніколи такого не бачила?

      – А-а… а що сталося?

      – Порізалась. То ми йдемо?

      У школі чекали керівничка, старшокласники й керівник хору. Вони всі дивились на неї – зі здивуванням, нерозумінням, насмішкою та навіть злорадством. Їхні погляди пекли, змушували червоніти й опускати очі.

      А потім у Марічки зламався голос.

      Іван, 19 років

      Новий рік вдався на славу. Іван уперше в житті по- справжньому напився, аж до часткової втрати пам’яті. І тому він ніяк не міг зрозуміти: секс із Інною – це був сон, п’яне марення чи п’яна реальність?

      Іван, не розплющуючи очей, обережно провів рукою по ліжку й полегшено видихнув: нікого нема. Отже, таки наснилось.

      Мати Інну по-п’яні й пам’ятати про це уривками було б катастрофою. Він не для того три місяці нарізав круги навколо неї, щоб отак по-дурному спаскудити результат.

      Тіло нарешті теж прокинулось, і Іван відчув, що йому погано, як ніколи. Голова гуде, у роті гидко й сухо, наче вони пили пальонку,