Убивство в Месопотамії. Агата Крісті

стриманими, і, треба визнати, це додає їм честі. Утім, якби я знала більше, то краще розуміла б, якого курсу триматися. Місіс Меркадо (про яку я подумки зробила собі зарубку як про маленьку злостиву кицьку) явно бажала попліткувати. І відверто кажучи, я хотіла почути, що вона має сказати, – хотіла і як людина, і як професіонал. Якщо вам так легше, можете вважати, що мені просто було цікаво.

      І я сказала:

      – Я так розумію, місіс Лайднер останнім часом не зовсім нормально поводилася?

      На це місіс Меркадо неприємно розсміялася.

      – Нормально? Маю вам сказати, що ні. Вона лякала нас до смерті. Розповіла, що однієї ночі в її вікно постукали пальці. Потім з’явилася долоня без руки. А далі показалося жовте обличчя, притиснене до шибки, але коли вона кинулася до вікна, усе зникло. Ну, ви ж розумієте, для всіх нас це трохи моторошно.

      – Можливо, хтось над нею пожартував, – припустила я.

      – О ні, вона все це просто вигадала. А три дні тому під час вечері майже за милю звідси, у селі, хтось почав стріляти. То вона як підскочить та як заверещить – це нас всіх дуже злякало. А доктор Лайднер кинувся до неї й поводився дуже сміховинно. «Це нічого, мила, це дурниці», – повторював. Знаєте, сестро, я думаю, чоловіки іноді насправді заохочують жінок у цих істеричних вигадках. Шкода, бо це погано. Не слід заохочувати галюцинації.

      – Звісно, якщо це справді галюцинації, – сухо уточнила я.

      – А що ще це може бути?

      Я не відповіла, бо не знала, що й сказати. Справа ставала дуже дивною. Тобто досить природно, коли людина в нервовому стані так реагує на постріли та крики. Але ця історія про примарне обличчя і долоню без руки… це вже щось інше. Я вирішила, що тут можливе одне з двох: або місіс Лайднер вигадала цю історію (як дитина, що робить спектакль, розповідаючи брехню про щось, чого насправді не сталося, щоби привернути до себе увагу), або ж це чийсь навмисний дурний жарт, як я припустила раніше. Я міркувала собі, що такий жарт може здаватися дуже смішним і вдалим для людини молодої, не надто чутливої – як-от, наприклад, для містера Колмана. Після цього я вирішила пильно стежити за ним. Дурні жарти можуть спричинити у нервових пацієнтів справжнє божевілля.

      Місіс Меркадо косо глянула на мене:

      – Вона здається дуже романтичною натурою, сестро, ви так не вважаєте? Це та категорія жінок, з якими завжди трапляються цікаві речі.

      – І багато з нею трапилось? – уточнила я.

      – Ну, її перший чоловік загинув на війні, коли їй було лише двадцять. Я думаю, це дуже зворушлива і романтична історія, а ви?

      – Завжди є хтось, хто приймає калюжу за озеро, – сухо сказала я.

      – О, сестро! Яке дивовижне спостереження!

      І воно відповідає дійсності. Я від стількох жінок чула: «Ох, якби лишень Дональд – або Артур – або, вставте будь-яке ім’я, – був живий!» І я іноді думаю, що якби воно так і сталося, то він, найімовірніше, виявився б товстим, приземленим, запальним чоловіком середнього віку.

      Темніло, і я запропонувала спуститися. Місіс Меркадо погодилась і запитала, чи не бажаю я побачити