Убивство в Месопотамії. Агата Крісті

що ви це сказали.

      – Чому?

      – Нещодавно ми з капітаном Джервісом заїхали до неї. Це було вранці. Більшість були на розкопках. Вона сиділа й писала листа і, гадаю, не чула, що ми приїхали. Слуги, що зазвичай приводив нас до неї, ніде не було, тож ми підійшли просто до веранди. Мабуть, вона побачила на стіні тінь Джервіса, бо вона так закричала! Потім, звичайно, вона перепросила. Сказала, що подумала – то хтось чужий. Якось це дивно. Я маю на увазі, навіть якщо це був незнайомець, навіщо було так верещати?

      Я задумливо кивнула.

      Міс Райлі помовчала, а потім раптом вибухнула:

      – Я не розумію, що з ними цього року. Їх усіх чогось тіпає. Джонсон завжди така похмура, що майже не розтуляє рота. Якщо до Девіда не звертатися, він теж воліє мовчати. Білл, звичайно, ніколи не замовкає, але якось від його балаканини, здається, усім ще гірше. Кері має такий вигляд, ніби зараз щось станеться. І всі вони дивляться одне на одного так, ніби… ніби… ну, не знаю як, але дуже-дуже дивно.

      Яка рідкісна ситуація, подумала я, дві такі несхожі особи, як міс Райлі й майор Пенніман, чимось однаково вражені.

      Цієї ж миті ввірвався містер Колман. Так, «ввірвався» – дуже точний опис його появи. Я б не здивувалася, якби він висолопив язика і раптово почав махати хвостом.

      – Здоровенькі були, – озвався він. – Найкращий покупець у світі – це я! Ви показали нашій медсестрі вже всі дива цього міста?

      – Вони її не вразили, – сухо відповіла міс Райлі.

      – Я її не засуджую, – щиро промовив містер Колман. – Кому сподобається таке глухе брудне містечко?

      – Білле! Ви не любите мальовничих пейзажів та антикваріату? Як же ви опинилися серед археологів?

      – Не звинувачуйте в цьому мене. Звинувачуйте мого опікуна. Він – учена птиця, входить до вченої ради свого коледжу, а ще риється серед книжок у домашніх капцях. Для нього це шок – мати такого підопічного, як я.

      – Я думаю, це жахливо безглуздо – коли людину змушують іти у професію, яка її зовсім не цікавить, – різко заявила дівчина.

      – А мене й не змушували, давня моя подруго Шейло, не змушували. Старий запитав мене, чи бажаю я собі якусь конкретну професію, і я відповів, що ні, і тому він випросив тут сезон для мене.

      – Але хіба ви не знаєте, чим хотіли б займатися? Якесь бажання у вас має бути!

      – Звичайно ж. Моє бажання полягає в тому, щоб узагалі не працювати. Що я хотів би, то це мати купу грошей та займатися мотоперегонами.

      – Яка нісенітниця! – фиркнула міс Райлі.

      Голос у неї був дуже розсерджений.

      – Я цілком розумію, що про це не може бути й мови, – весело відповів Колман. – Отже, коли я повинен щось робити, то мені байдуже, що це буде, аби не цілодобове митарство в якійсь конторі. Я був радий нагоді трохи помандрувати. Ну що ж, ось твоя нагода, сказав я собі, і тепер я тут.

      – Гадаю, користі від вас небагато!

      – А в цьому ви помиляєтесь. Я ж можу стояти біля місця розкопок і кричати – Y’Allah![4] Власне кажучи, я ще непогано малюю. Імітація

4

Покваптеся! (араб.)