Канікули для Інформи. Олександр Есаулов

Подумали, що ви вдвох куди-небудь відійшли… От дурень! – Чипсет тупнув ногою. – Чому я не залишив з нею Дроника?

      – Стривай, – заспокоїв його Сергійко, – може, відійшла до туалету або за морозивом…

      – Та ми на неї вже хвилин двадцять чекаємо… – упалим голосом сказав Дроник.

      Сергійко озирнувся навколо. Метрів за тридцять праворуч розташувалася невелика кав'ярня з вивіскою «Не ходи голодний», трохи далі, під ганчір'яним грибком, торгували морозивом. Ліворуч – Річпорт, звідки прийшли Чипсет з Дроником.

      – Давай глянемо у кав'ярні, – запропонував Сергійко, – більше їй бути нема де, якщо ви на вокзалі не розійшлися.

      – Та начебто не повинні були… Що я Хазяїнові скажу? – продовжував хвилюватися Чипсет.

      – Дронику, почекай тут. Раптом вона повернеться, а нас немає… Ще перелякається… А ти, Чипсете, перестань психувати! Ще нічого не трапилося…

      Удвох вони пішли до кав'ярні. Дворецький ледве не біг попереду Сергія. У залі, у найзатишнішому куточку, сиділа зайнята одне одним парочка: юнак та дівчина. Одразу з кухні виглянув офіціант.

      – Прошу пана! – чемно звернувся до юнака Сергійко й доторкнувся йому до плеча.

      Той невдоволено скинув Сергійкову руку:

      – У чому справа? Я зайнятий!

      – Перепрошую, – ще раз вибачився Сергійко, – ми шукаємо дівчину, білява така, у жовтій футболці і джинсах, ви часом її не бачили?

      Хлопець похитав головою, відмахнувся і знову повернувся до своєї дівчини.

      – Я її бачив, – раптом сказав офіціант.

      Сергійко й Чипсет, немов на пружинах, повернулися до нього.

      – Вона була тут? – в один голос запитали вони.

      – Волосся таке золотаве…

      – Так-так…

      – Жовта футболка і джинси…

      – Це вона! Гарна така, струнка…

      – Так, вона заходила, – знову підтвердив офіціант, – напевно, з півгодини тому.

      – Це вона, це пр… – осікся Чипсет, зрозумівши, що титул зниклої дівчини краще не називати, така «реклама» зараз була зовсім ні до чого, – Інформа!

      Офіціант замовк.

      – Ну? – запитав Чипсет.

      – Що «ну»? – у свою чергу запитав офіціант.

      – Що було далі? – Чипсет від нетерплячки став поплескувати кулаком по долоні.

      – Де? – незворушно запитав офіціант, уп'явши очі в стелю.

      – Та у кав'ярні! Тут, у кав'ярні, що було далі? Коли дівчина прийшла?!

      – А-а-а… Дзвіночки задзвеніли… – незворушно відповів офіціант.

      – Сергію, у вас тут всі такі тупі? Я його зараз задушу!

      – Чипсете, відійдемо, треба поговорити.

      – Я при виконанні! – офіціант гордо обсмикнув жилетку. – Тож попрошу…

      – Чипсете, йому треба заплатити. Так він нічого не скаже, – прошепотів Сергійко.

      – Заплатити? Як це? За що? – здивувався й обурився одночасно дворецький Великого Процесора.

      – Чипсете, він може нічого й не сказати. В його обов'язки не входить стежити за клієнтами, – спробував пояснити Сергійко поведінку офіціанта.

      – Але