Пригоди Шерлока Голмса. Артур Конан Дойл

поступатися таким чудовим місцем без бою, й оскільки чув, що ви даєте поради бідним людям, котрі потрапили в халепу, вирушив безпосередньо до вас.

      – І добре зробили, – похвалив Голмс. – Ваш випадок – чудова нагода, і я щасливий, що маю можливість зайнятися ним. Вислухавши вас, роблю висновок, що ця справа набагато серйозніша, ніж може здатися на перший погляд.

      – Куди вже серйозніша! – бідкався містер Джабез Вілсон. – Я позбувся чотирьох фунтів на тиждень.

      – Якщо ж говорити особисто про вас, – продовжив Голмс, – то навряд чи ви можете скаржитися на цю неординарну спілку. Навпаки, ви, наскільки я зрозумів, стали багатшими фунтів на тридцять завдяки їй, не кажучи вже про те, що набули глибоких знань про предмети, які починаються на літеру А. Тож, по суті, ви нічого не втратили.

      – Не сперечаюся, все це так, сер. Але мені хотілося б знайти їх, дізнатися, хто вони такі та навіщо так наді мною покепкували, якщо тільки це був жарт. Забава обійшлася їм досить дорого: вони заплатили за неї тридцять два фунти.

      – Ми спробуємо все з’ясувати. Але спочатку дозвольте мені задати вам кілька запитань, містере Вілсон. У вас давно працює помічник… Той, хто показав вам оголошення?

      – На той час десь близько місяця.

      – Де ви його знайшли?

      – Відгукнувся на моє оголошення у газеті.

      – Лише він відгукнувся на ваше оголошення?

      – Ні, відгукнулося загалом десь десятеро.

      – Чому ж вибрали саме його?

      – Бо він меткий і дешевий.

      – Вас спокусила можливість платити йому півзарплати?

      – Атож.

      – Який він на вигляд, той Вінсент Сполдінґ?

      – Маленький, кремезний, дуже жвавий. Жодної волосини на обличчі, хоча йому вже під тридцять. На чолі має білу плямочку від опіків кислотою.

      Голмс випростався й розхвилювався.

      – Я так і думав! – сказав він. – А ви не помічали дірочок для кульчиків у його вухах?

      – Помітив, сер. Він пояснив мені, що вуха йому проколола якась циганка, коли був маленький.

      – Гм! – мовив Голмс і відкинувся на спинку крісла в глибокій задумі. – Він досі у вас?

      – О, так, сер, я тільки-но його бачив.

      – Він добре виконував роботу, коли вас не було вдома?

      – Не можу поскаржитися, сер. Утім, уранці в моїй касі майже нема чого робити.

      – Цього досить, містере Вілсон. За день-два матиму честь повідомити вам, що думаю про цю подію. Сьогодні субота… Сподіваюся, у понеділок всі ми вже щось знатимемо.

      – Ну, Ватсоне, – спитав Голмс, коли наш відвідувач пішов, – що про все це думаєте?

      – Нічого не думаю, – відповів я відверто. – Справа ця видається мені якоюсь таємничою.

      – Загальне правило таке, – сказав Голмс, – чим дивніший випадок, тим менше в ньому виявляється таємничого. Якраз тривіальні, безбарвні злочини розгадати найважче, подібно до того, як найважче розшукати в натовпі людину з пересічними рисами обличчя. Але з цим випадком треба розібратися якнайшвидше.

      – Що маєте намір