Курва. Христина Лукащук

хай би від того запитання залежало моє життя, я б не змогла вичавити із себе ні звуку. Слова застрягли мені в горлі. Я боялася почути щось таке, від чого не змогла б оговтатися.

      Петро сам продовжив:

      – Мені дуже дивно, що він тобі цього не сказав… Спочатку, коли ви тільки познайомилися – нехай. Мовчав, бо не знав, чи будуть ваші стосунки мати продовження. Але ніяк не второпаю, чому мовчав, коли купував ділянку під будинок, коли замовляв проект, коли… заручини.

      Мені здавалося, що я перетворилася на заціпенілий соляний стовп. Здавалося, достатньо одного невластивого слова – і я розсиплюся, перетворюся на рівну гірку кришталево-білого порошку. Я забула дихати, розуміла: зараз почую те, через що моє серце розбите.

      – Ти не знала, що в нього дружина і двоє маленьких дітей?

      – Де? – Здається, він таки почув.

      – На селі, вдома.

      Далі я не знала, що запитувати і що ще мало для мене значення. Чи гарна його дружина? Чи має вищу освіту? Чи дуже малі діти? Хто? Хлопчики, дівчатка чи хлопчик і дівчинка? Любив її? Вона його?

      – Ти знав?

      – Усі знали.

      Отакої. То як же це виходить? Я бавлюся в наречену, складаю плани на майбутнє, проектую будиночок своєї мрії, а навколо всі знають, що він одружений, і продовжують мовчати. То що ж це таке має бути?

      – Як так? Чому ніхто не сказав? Чому ти не сказав?

      – Чоловіча солідарність.

      Матінко рідна, що ж це таке – та чоловіча солідарність?! Я знала, хто такі чоловіки, принаймні, досі я думала, що знаю. Знала, що таке солідарність, але це словосполучення після щойно почутого не знаходило місця в моїй голові.

      – Ти впевнений, що саме це і є чоловічою солідарністю?

      – Ні.

      Здивовано дивлюся на нього і розумію, що Петро хвилюється чи не більше від мене. У нього ледь помітно тремтить голос, дрібно трусяться руки, коли невидющими очима роззирається навколо в пошуках знаку, що забороняє курити. Витягує з початої пачки цигарку, яку так і не підносить до рота, хоч знаку не видно. Крутить її в тонких штивних пальцях, ламає і, з тамованою злістю скришивши у стиснутому кулаку, висипає в чорну скляну попільничку.

      – Через те сам і зачепив тебе. Я не вперше зустрічаю тебе в місті, але досі не насмілювався підійти. Не міг, і все. Не подумай, я з того не мучусь, мене не мучать жахіття, і твої особисті справи мене не обходять, але якось це не по-людськи було. З тобою.

      – Навіщо тоді розповів?

      – Вирішив, що ти повинна про це знати.

      – І що тепер?

      – Не знаю. Принаймні тепер ти маєш вибір.

      – Спасибі.

      – Та нема за що. Справді нема за що. Потрібно було тобі одразу розповісти, але, видно, так мало статись… – Він стояв уже вдягнутий і чекав, поки я застібну свою торбинку.

      – Мабуть. Як він?

      – Хто?

      – Остап?

      – Ти що, цілковита дурепа, чи це і є та любов, про яку в книжках пишуть?

      – Мабуть, перше.

      – Гаразд. Твій Остап…

      Слово «твій» боляче різонуло слух, але я втрималася, бо вирішила почути все до кінця. Люди іноді вміють