Курва. Христина Лукащук

так, наче ми вздріли примару.

      – А ту курву з дванадцятого дому. Ту, що в Славіка Оробця оселилась після того, як він прогнав дружину з донькою, – аж радісно, бо нарешті є з ким поділитися наболілим.

      – А-а-а, ту-у-у-ю, – багатозначно проспівала пані Зоня, згідливо киваючи головою.

      Була такою ж обважнілою, як і моя мати. Це їх об’єднувало й додавало сил. Натомість я зрозуміла, що бути красивою, стильно вбраною означало бути курвою…

      – Будете щось замовляти? – мене не виганяли, але ввічливо натякали, що я займаю столик.

      – Ні, дякую, – розуміюче всміхнулась я і вийшла на вулицю.

      Місто робить мені подарунки. Іноді один, а буває, що й кілька разів на день. Часом це відбитий сонячний зайчик, часом – загорнутий у вранішній туман шпиль церкви святого Андрія, подеколи – вдало підібрані квітки на доглянутих балконах. Так, у Львові є й такі…

      Літо закінчується, як невмолимо кінчається гарний сон. Ти будь-що прагнеш його затримати, хапаєш за поли, прохально тягнеш руки, благально складаєш долоні… А він таки полишає тебе під солодку мелодію будильника (десь читала, що вона має бути якомога лагідніша, тоді менше стресу зазнає крихка в перші миті пробудження психіка), уже кілька десятків років (завидна стабільність) наставленого рівно на сьому ранку… Крізь прозорі гардини (нащо вони взагалі, коли прозорі?) помалу проникає матове світло нового дня. Долинає запах ранкової сигарети, яку сусід із нижнього поверху викурює в себе на балконі, і має на це право… Прокидатися не хочеться. Єдина рятівна думка, що день може видатися доволі цікавим, зганяє тебе з постелі. А можливо, просто звичка. Рефлекс. Так само і з літом…

      Сьогодні мені пощастило, мабуть, найбільше за останні кілька місяців. Багато світла, квітів, сонячних плям. Як завжди, не йшла – летіла. Результат лету – складний пірует із чолобиттям перед королем Данилом Галицьким, точніше, перед його пам’ятником. Я зненацька зашпортнулася за підвищення на тротуарі.

      Якщо мати хоча б елементарні знання в галузі архітектури, то можна впевнено зауважити, що це таки був не тротуар, а частина мощення вертикального планування. Хтозна, для чого його придумав віртуоз-архітектор, – чи хотів здивувати, чи по-іншому не виходило… На самому тротуарі розмістився літній майданчик від кафе-бару «Старенький трамвай», – не без погодження архітекторів-невдах, бо як їх після цього назвеш?…

      Сиджу на тротуарі чи пак казна на чому. Перед очима пливуть темні, густі, як венозна кров (благо, її хоч ніде не видно), кола, і я гойдаюся посеред них, як абортований із теплої і безпечної матки зародок. Думаю не про те, що завтра маю відлітати до довгоочікуваного моря; не про те, чи мені вдасться відновити рівновагу, якої й так не було багато і яку в мить падіння остаточно згубила; не про те, чи скоро відновлять свою функцію органи сприйняття: зір, слух, нюх, дотик. Одна-єдина думка про те, чи ніхто не поцупить моєї торби. У ній – мало не все моє багатство: документи і гроші (зняла з банкомату півхвилини тому), мобільний телефон,