Пів’яблука. Галина Вдовиченко

Із вбрання.

      Юлю, дружину Геннадія Левковича, їй захотілося перевдягнути з першого ж погляду. Зробити їй іншу стрижку. Змити недоречні тіні та чіткий контур підводки очей – і запропонувати новий макіяж із м’якими розтушованими лініями. Попрацювати над її жестами, яким бракувало витонченості. І над помітно важкою ходою, що робила її старшою.

      А в Геннадієві Левковичу нічого змінювати не хотілося – лише дивитися на нього, спостерігати за його рухами та висловами, зустрічатися з ним поглядом і вдавати, ніби не помічаєш, як він у свою чергу спостерігає за тобою.

      Після того як Ірина розлучилася з чоловіком, у неї був роман із колишнім однокурсником. Найдовший, якщо не рахувати шлюбу, зв’язок. Його теж звали Геннадій, по-батькові Левкович. Чому її знову заносило на чоловіка з таким самим ім’ям? Вона відчувала, як усе більше захоплюється цим чоловіком та його героїчними спробами триматися у рамках пристойності біля жінки найближчого друга.

      Можливо, так на неї діяло ім’я? Подібні збіги в її житті вже траплялися. Протягом багатьох років у неї були закохані двоє чоловіків, які народилися в один день. Може, і справді існує магія цифр та імен?

      …Цього разу знову їхали відпочивати вчотирьох на суботу-неділю. Геннадій Левкович домовився про мисливський будиночок, про рибну ловлю та прогулянки озером на човні.

      Напередодні ввечері Ірина пофарбувала волосся і зробила mystic mask. Від цієї маски шкіру обличчя приємно пощипувало. Після процедури на чолі та біля губ зникали тоненькі зморшки. Щоб зранку з’явитися знову. Але вона вдавалася до цих нескладних маніпуляцій не заради тимчасового ефекту, а заради відчуття «я собою займаюся», яке освіжало. Це додавало впевненості: ніщо не може заскочити мене зненацька і змусити ніяковіти, жоден сторонній погляд. Маю свіжий манікюр, ретельно поголені ноги, доглянуте волосся. А внизу спини, трошки нижче поперека, – маленьке тимчасове татуювання. Трилисник конюшини. Забавка, яка незабаром набридне й зійде, не залишивши сліду.

      Одяг на два неповні дні Ірина збирала дві години. У трикімнатній квартирі старого австрійського будинку одну кімнату займала вона, у другій, колишній дитячій, тепер – дівочій, господарювала її сімнадцятирічна Сонька. Третю кімнату – гардеробну – мама з донькою ділили на двох. Та й частина речей і аксесуарів були у них спільними.

      «Беру смугасту вітрівку!» – попереджала донька. «Єгипетські сандалії сьогодні мої!» – відповідала мати. Подібний обмін репліками відбувався чи не щоранку.

      Уздовж двох стін у гардеробній – кронштейни з вішаками на одяг. Стелажі з поличками заставлені коробками з капелюхами, рукавичками та шаликами. У нижньому ярусі – взуття на усі сезони. У старовинному, на повний зріст, дзеркалі у кованій рамі можна оглянути себе з ніг до голови. Подруги найбільше любили саме цю кімнату і навіть, загостювавши, могли залишитися ночувати на вузькій кушетці посеред гардеробної.