Пів’яблука. Галина Вдовиченко

ранню інвалідність, але не визнавала себе переможеною. Сидячи у візочку, перекидала руками позбавлені чутливості ноги, немов корабельні канати, і втішала подруг племінниці, коли вони розходилися зі своїми хлопцями чи чоловіками:

      – Чого засумувала? Кохання важко знайти. Що з того, що він виявився не мужчиною твого життя? І подальший може виявитися не твоїм, і ще один, і ще… Мені б ноги, я б шукала свою половинку, того одного-єдиного, поки б не знайшла… Хай би хоч сотню перебрала!

      За сусіднім столиком чоловік, жінка та дитина їли морозиво. Жінка робила усе швидко й енергійно: навела на своїх хлопців об’єктив фотоапарата, скомандувала: «Ближче один до одного, ближче! Усміхайтеся!» Тато з сином слухняно зблизили голови, волосся в обох однаково стирчало їжачком. За їхніми спинами відкривалася панорама мокрих дахів. Гарний мав вийти кадр. Блимнув спалах. Жінка діловито сховала фотоапарат у футляр, квапливо приступила до десерту, впоралася з ним, підсунула ближче до себе креманку чоловіка – він до її вмісту заледве доторкнувся. Моторна жінка весь час перебувала в русі: витерла малюкові руки паперовою серветкою, зняла з чоловікових вусів непомітну крихту, покликала офіціанта, попорпалася у торбинці. Чоловік щось стиха говорив хлопчикові, показуючи за вікно, малюк щось відповів, мабуть, смішне, бо тато розреготався. Хлопчик, дивлячись на нього, теж. Жінка залишалася незворушною. Вона уважно вивчала рахунок і нагадувала зараз сувору виховательку двох братів. Коли сім’я направилася до виходу, офіціант розкрив шкіряну книжечку з рахунком, у яку мати сімейства вклала кілька купюр, і розчаровано закрив. Мабуть, йому зовсім нічого не залишили на чай.

      – Ніколи б не змогла так поводитися з чоловіком, – порушила мовчанку Галя. – Вона ж біля нього, як мама. Хоча, може, його саме це і влаштовує… У кожній сім’ї – свої мухи. Колись я думала, що наш шлюб із Віктором ненадовго, а потім, через років п’ятнадцять, зрозуміла, що ми залишаємося разом, мабуть, тільки через одну причину. Не контролюємо одне одного, не припинаємо до себе силоміць, даємо одне одному свободу. Я довго не витримала б, якби щовечора чоловік заводив те саме: де була? з ким спілкувалася?… Та і я не чіпляюся до нього: знову зібрався до Петра у карти грати? не набридло? І не телефоную по кілька разів на день: де ти? чий там голос поруч? Багато речей, через які жінки влаштовують істерики, сприймаю спокійно…

      – Як вчора, – нагадала Ірина.

      – Я ж не кажу, що ми не сваримося! – погодилася Галя. – Якщо мене щось дійсно дратує, я не стримуюсь… Як вчора. Іноді Віктор мене бісить так, що, здається, вбила б. Але через дрібниці не смикаю. Не пиляю, як бензопила «Дружба». Хоча… Трохи більше уваги від нього не зашкодило б…

      – А я думаю, чоловікові треба говорити про те, що тебе не влаштовує, – сказала Магда. – Усі проблеми варто проговорювати, особливо дрібні, бо вони накопичуються і врешті-решт стають основними. А натяки не допомагають, чоловіки їх не розуміють.

      – Припини, – відмахнулася Галя. – Хоч натяками, хоч прямим текстом, а чоловік до перевиховання не надається. Безнадійна справа. Який