Не вурдалаки. Светлана Талан

про нього, аж слинка потекла! Прислухалася, чи ніхто не йде до хати, та й вирішила хоча б понюхати той шматочок. «Знаю, що брати не можна, але якщо понюхаю його, то нічого ж не станеться?» – подумала я та й дістала той шматочок. А він смажений-пересмажений, чорний, зморщений, і жиру вже не видно. Понюхала, а він так пахне! Вирішила, що можна його полизати. Це ж не їсти, тож ніхто не помітить і не дізнається. Лизнула один раз і майже не відчула, який він на смак. Ще раз спробувала, а потім ще, і так захопилася, що не почула, як до хати зайшов братик Сашко.

      – Ага! Сало їси! – зарепетував він. – Злодійка! Крадійка! Я все мамі розкажу!

      Я стою червона, ніби мене обдали окропом. Це ж треба потрапити в таку халепу! І що про мене тато й мама подумають?!

      – Я не крала, – кажу крізь сльози.

      – А що ти тоді з ним робила? – не вгамовується малий.

      – Я… Я його… Лизнула, – зізнаюся я.

      – І як? Смачно? – Оченята в братика одразу заблищали.

      – Хочеш спробувати?

      – Еге ж!

      – Тоді пообіцяй, що нікому не скажеш, – кажу я, тримаючи шматочок сала перед самим його носом, щоб подражнити.

      – Нікому! – клянеться Сашко, не зводячи очей зі шматочка.

      Я простягла руку, а він, як цуценя, почав вилизувати той шматок швидко-швидко, та ще й з усіх боків.

      – Е ні! Ми так не домовлялися! – Я піднімаю руку вгору, щоб сало було на безпечній відстані. – Ти так все сало злижеш!

      – А завтра ще полижемо? – з сумом запитує братик, не в силах відірвати погляд від шматочка.

      – Подивлюся, чи вмієш ти тримати язика за зубами, – відповіла я та на правах старшої сестри поклала сало на місце.

      Напевне, з тиждень ми з ним таємно лизали той шматочок. А потім Сашко не втримався. Прямісінько з моїх рук вихопив його й одразу ж ковтнув, як індик. Я почала ревти, бо зрозуміла, що тепер наша таємниця викриється, а ще більшою прикрістю буде те, що не буде на чому смажити оладки. Коли мати повернулася додому, то я так вже зревлася, що й говорити не могла, лише хлипала. Сашко їй у всьому зізнався. Тоді мама вперше відлупцювала свою дитину, тобто Сашка. Мене не сварила, бо я сама себе змучила. Коли прийшов тато, то ми вже втрьох сиділи на лавці та гірко плакали над тим шматочком, якого вже не було.

      – Що трапилося? – схвильовано запитав батько.

      – І що це за життя, коли просвіту не видно? – плачучи, сказала мати та розповіла про пригоду.

      – Нічого, мої любі, – попестив нам голівки батько. – Не весь же вік ми так будемо бідувати?

      – А зараз? Чим маститимемо пательню? – запитала мати, витираючи сльози.

      – Завтра спробую походити по селу, – відповів батько. – Можливо, хтось дасть шматочок у борг.

      Батько дійсно дістав десь шматочок сала, а я ніколи за своє життя не взяла чужого.

      Ми частенько ходили за село збирати щавель. Він лише протикається із землі першими несміливими листочками, а ми вже його весь повищипуємо. Одного разу Валя запропонувала піти нарвати щавель на кладовищі.

      – Там не можна рвати, – сказала я їй.

      – Чому?

      – Мама