Не вурдалаки. Светлана Талан

не на жарт злякалася. Рву біленькі запашні квіточки, а сама все дослухаюся: чи, бува, не загавкає та лисиця десь поруч? З часом я трохи заспокоїлася і почала підспівувати дівчатам. Розгортаю гілля куща і раптом бачу прямісінько перед собою чорного чоловіка з золотими зубами. Я й заклякла на місці від переляку! А той засміявся та й каже: «Вовка боятися – в ліс не ходити!» Тоді я як заверещу з переляку та вчеплюся у руку подруги! Як потім з’ясувалося, то був об’їждчик із залізничної колії. А зі мною трапилося лихо. Піду до школи, мине кілька годин, а у мене починають німіти губи, потім по них йдуть кольки, доходять до голови, й мені стає зле. Вчителька відпустить мене додому, я приплетуся на ватяних ногах до хати, а їсти-пити не хочу і не можу. За тиждень я вже ледь пересувалася – така стала немічна.

      – Щось треба з дитиною робити, – сказала тоді мати.

      А що робили тоді в селах? Привели до мене бабцю-шептуху. Вона щось довго шепотіла над моєю головою, а потім вилила віск із розтопленої свічечки у воду.

      – Ось, дивіться! – сказала бабця.

      Мати з Тьотею подивилися та в один голос: «Лисиця!» Зізналася я, що нещодавно злякалася лисиці. Наступного дня з воску вилилися кущі, а через добу – той дядько, якого я так злякалася. З того дня я почала одужувати.

      На другому кінці села було велике озеро, а за ним тягнувся кудись далеко-далеко сосновий гай. Найчастіше мене, як найстаршу в родині дитину, брала з собою в ліс хрещена мати. Ходили далеко, у ті місця, де бувало менше людей. Хрещена назбирає ягід два великі кошики, а я лише один. Йду додому, і мені соромно повертатися з одним кошиком. Обмию ввечері ноги у річці, мати прикладе до порепаних підошов листя подорожника, примотає ганчіркою, а на ранок знову ходжу босоніж. Але зазвичай йшли до гаю в основному діти збирати суниці. Увечері Тьотя нам готувала плетені з лози кошики, а вранці, ледь зажевріло на небі, будила нас йти до лісу по ягоди. Очі злипаються, але ми підіймалися, йшли надвір – треба йти до лісу, бо хочеться їсти. Ноги босі, п’яти порепані, роса обпікає дитячі ніжки. Перед тим зайшли до сусідів, забрали із собою Валю.

      – Давайте Петруся розбудимо, – запропонувала подруга.

      – Навіщо? Нам більше ягід дістанеться, – кажу я.

      – А ти знаєш, як той ліс називається?

      – Ні, – зізнаюсь. – Та яка різниця?

      – «Покійне»! Ось як!

      Одне слово вже мене налякало.

      – А Петрусь від нас старший, – не вгамовується Валя. – Тож із ним не так страшно буде.

      – Чи й не так! – кажу я, а сама вже повертаю до подвір’я Петрика.

      Йдемо до лісу, а навколо так гарно, що я вже й забула про страшну назву лісу. Обабіч дороги зеленіє висока трава, величаво розлігся лопушняк, серед трави завмерли ніжно-голубі дзвіночки. Подалі виглядають із трави ясноокі ромашки, рожевіє запашна конюшина. А старезний ліс урочисто й поволі суне нам назустріч.

      У лісі стоїть солодкий суничний запах, і ми одразу кидаємося до маленьких кущиків з різьбленими листочками. Не втримуюся, і перші кілька запашних ягідок кидаю до рота, довго смакую ними, а руки самі вже швидко снують по траві. Нам поталанило,