Коли ти поруч. Светлана Талан

з Віталіною в Карпати. Сергій дав собі слово, що сьогодні, в дорозі, він обов’язково в усьому зізнається. Далі так жити він не міг.

      Вони проїхали годину. Чи вже дві? Він усе мовчав. «Зараз від’їдемо, і я про все розповім, – вирішив він, роблячи останній ковток кави. – У мене немає іншого виходу».

      – Я давно не бачила такого туману, – сказала Віталіна. – Ми ніби літаємо у хмарах, а не їдемо по дорозі. Шкода, що не відкривається краєвид зверху.

      – Приїдемо і піднімемося в гори. Там точно буде можливість подивитися зверху вниз.

      – А ті люди, які живуть високо в горах, завжди мають таку можливість?

      – Не знаю, – усміхнувся Сергій, – приїдемо – запитаємо.

      Він узяв з її рук порожню чашку і, нахилившись, поцілував її дві рівні, чітко окреслені родимки на шиї, розташовані вертикально.

      – Поїхали, моя доле.

      – Вісімка – це знак долі бути поруч із тобою. Вічно.

      У цей час Сергій ще раз подивився на родимки, і десь у його підсвідомості майнула думка про те, що, можливо, він цілував їх востаннє, якщо Віталіна не зможе його пробачити.

      Розділ 4

      Рано-вранці з-під Кременчука, від гарного, обшитого бежевим сайдингом будинку за бетонним парканом від’їхав високий, масивний, кольору металік БМВ і попрямував у бік Дніпропетровська. За кермом сидів, напівзігнувшись, високий чоловік з перекошеним від невдоволення собою обличчям. Уночі, коли вони їхали з Дніпропетровська, ще не було такого туману, як зараз.

      – Якого чорта їм закортіло забирати пацана від бабці саме сьогодні? – пробурчав він, вилупивши і так вирячкуваті очі та вдивляючись у густу пелену туману.

      – А що ти, Попандосе, хочеш? Вони – багаті, що хочуть, те й роблять, – відповів йому чоловік, що сидів поруч.

      – Якщо вони такі всемогутні, то зробили б так, щоб туман розвіявся.

      – Ха-ха-ха! – голосно засміявся його попутник з кудлатою, немов у недоглянутої болонки, головою. – Ну, ти, Попандосе, даєш!

      Від його гучного сміху ззаду, в закріпленому ременями кошику немовля засовалося, потім зробило кілька прицмокувань і, переконавшись, що пустушка на своєму призначеному місці, знову притихло.

      – Не кричи, Парамоне, – зробив зауваження водій. – Розбудиш – сам заспокоювати будеш.

      – О, ні! Тільки не це! Я в няньки не наймався і за дітьми доглядати не вмію. Чуєш, Петре, – звернувся він до друга на імення, – а в тебе діти є?

      – Боже збав! Не хочу мати таке добро і задарма. А в тебе, Пашо?

      – Може, десь і є, але я про це не знаю, – засміявся Паша-Парамон, але вже набагато тихіше. – Це як-небудь потім. Куди мені поспішати?

      – Чи не запізно нам буде?

      – Діти – справа нехитра. Але де знайти таку, щоб була хорошою матір’ю? Ти бачив таких?

      – Я – ні. Одні шалави навколо. Крім «бабок», їх нічого не цікавить.

      – І чим більше, тим краще, – підтримав його Парамон.

      – Так, брате, ось такий попандос виходить, –