Коли ти поруч. Светлана Талан

Напевно, тому, що недалеко Кременчуцьке водосховище.

      – Здається, що хмари опустилися і ми летимо десь високо-високо, – сказала Даринка і, відчинивши вікно, висунула руку.

      – Досить тобі літати в небесах, моя пташко. Скоро четверта година, ми виїдемо з цієї суцільної колії на трасу і помчимо прямо, прямо і прямо.

      – І незабаром будемо в Дніпропетровську, – додала Даша.

      Вона трохи помовчала і поморщила носика.

      – От тільки мені не подобається, що такий густий туман. Добре їхати зараз. Тут немає машин, немає великого руху.

      – Чому ж немає машин? Уранці їде туди і назад молоковоз. Потім ще в селі є п’ять машин.

      – Які виїжджають із дворів по святах? – засміялася Даринка.

      – Ти, зайцю, не правий. Ці машини годують людей. Щоранку люди їдуть у найближчі міста продавати молоко, сир, сметану і те, що у кого виросло на городі. За рахунок цього люди й живуть.

      – А в кого немає машини?

      – Ті їдуть на мотоциклах, мопедах або велосипедах до траси. Там, я тобі потім покажу, є зупинка і довгий стіл, де люди продають усе, що можуть. Туди приходять люди і з інших сіл. Загалом, стихійний ринок, де проїжджі можуть скупитися.

      – А ти там продавав що-небудь?

      – Аякже! Мені дуже хотілося мати велосипед, і ми з бабусею, яка вже померла, ціле літо пішки тягали відра зі смородиною, вишнями, першими помідорами. Я сідав на перевернуте цеберко в один ряд з усіма дорослими і, тільки-но зупинялася машина, кричав на все горло: «У мене найсмачніші, найсолодші вишні!» Один з водіїв, що проходили уздовж ряду, запитав мене: «Чого ти, синку, так кричиш?» А я йому так само голосно відповідаю: «Велосипед хочу купити!» Всі так дружно сміялися!

      – Велосипед хоча б купив? – посміхнулася Даша.

      – Аякже?! Купив. Може, грошей і не вистачало, я не знаю, але ми з бабусею поїхали в місто і купили.

      – Льошо, мене турбує туман. Здається, він став ще густішим.

      – Нічого страшного. Поки виїдемо на трасу, зійде сонце і туман розвіється. Ти не бійся, я ж не перший день за кермом. Ти мені віриш, Дашо?

      Даринка подивилася на нього і кивнула. Вона йому вірила. І не тільки вірила, вона відчувала себе тендітною і ніжною, бо його надійні, сильні й теплі руки були завжди поруч. Їй було з Олексієм спокійно і затишно настільки, що іноді вона боялася дихати, щоб не злякати своє щастя.

      Розділ 3

      Сергій припаркував свою «тойоту» біля непривабливого пошарпаного придорожнього кафе. Він зі своєю дружиною Віталіною, або простіше Вітою, виїхав із Дніпропетровська ще вночі. Сергій припускав, що туман розсіється з настанням ранку, але на під’їзді до Кременчука він став іще густішим, а тепер і зовсім стелився над землею непроглядною молочною габою. Він нагадував дим від вогнища і лежав смугами, іноді зовсім густими.

      – Вітусю, каву будеш? – запитав він дружину.

      Вона мовчки кивнула.

      Сергій підійшов до кафе, марно смикнув ручку на пластикових дверях і тільки потім побачив на склі табличку «Стукайте у віконце» та стрілку, що вказує праворуч. Він постукав