Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

посудом. У непомітності однозначно є свої переваги.

      Поштова скринька листівкової адреси нагадала мені прірву. Вона виявився відкритою й здавалася темною, глибокою й навіть небезпечною. Моя рука, що намацала в сумці листівку, заспокійливо погладила її. Як нерозумно. Я подивилася на годинник, була 21:00, ще не дуже пізно. Тому я вирішила піднятися й подзвонити.

      Я трохи розгубилася, коли двері відчинилися і я побачила дівчинку-підлітка.

      – Ви продаєте косметику? – якось незрозуміло радісно запитала вона.

      Я не знала, що відповісти, стояла й крутила в руках досить об’ємисту сумку.

      – Не соромтеся, проходьте! Мені дуже нудно, зараз ми все розглянемо! У мене є гроші! – дівчинка запросила мене ввійти.

      Я пройшла до кімнати, де був накритий стіл, пахло кавою, яблучною свіжістю, кексами й горіхами. Дійсно, на столі стояв кавник, вазочки з нарізаними яблуками, горіхами; на гарній таці гіркою викладено крихітні кекси.

      – А чому ти відкрила двері незнайомій людині? Уже пізно, – запитала я.

      – Я думала, що це мама. Коли вона випиває, то забуває, куди поклала ключі. – Дівчинка заливисто засміялася. Я недовірливо подивилася на неї: ні кімната, ні вона не виказували приналежності алкоголікам. Не відчувалося занедбаності й захаращеності.

      – Я сміюся, тому що мама – дуже постійна у своїх звичках людина, вона ніколи не кладе ключі в якесь інше місце. І ніколи їх не забуває. Вони завжди у внутрішній кишені її сумки. Але вона щораз, коли вип’є, думає, що залишила їх десь або поклала в інше місце. Дивно, правда?

      Я знизала плечима.

      – Пригощайтеся яблуком, воно таке прозоре, що крізь нього можна побачити всі свої мрії.

      Я потягнулася до яблука. Дівчинка перехопила мою руку.

      – Який у вас годинник…

      Я подивилася на свій годинник (його мені подарував Льошка) – овальний на сріблястому браслетику, прикрашеному ліліями. Незрозуміло чому я зняла його, передала дівчинці:

      – Можеш приміряти.

      Вона замотала головою.

      – Ні, ні, спасибі.

      – Чому?

      – А я тоді втечу й сховаюся, щоб вам його не віддавати. Мене Лілею кличуть, а вас?

      – Оля.

      Дівчинка знову заливисто розсміялася.

      – Ми як подружки з дитячих віршиків. Ліля і Оля.

      Я усміхнулася. І тут зрозуміла, що листівка з лілією, мабуть, призначена їй, і полізла в сумку.

      – Слухай, у мене дещо для тебе є.

      – Ага, я так і знала. Косметика! Витягайте! – вона усміхнулася.

      Я витягла листівку.

      – Здається, це твоє. Для тебе. Я знайшла біля свого офісу, це на Воздвиженці, ти її загубила?

      Вона вихопила з моїх рук листівку жадібно, так само вихоплював горіх або насіннячко папуга Катюші. І точно так затискав у лапках, як вона в руці, і тільки потім розправляв і розглядав, низько нахиливши голову. Відірвавшись від листівки, повернулася до мене.

      – Це писав тато. Де,