Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

я була його коханкою.

      – Будеш брехати? Тобі не повірять.

      – Я тебе благаю. А свідкам його брехливим повірять? Не переймайся. Мені – повірять, я можу бути переконливою. Знаєш, я не тільки продаю книжки, я їх читаю. Поговори зі своєю цією Зінаїдою, нехай теж тебе захищає. Ну, а я його просто доб’ю.

      – А тобі не здається, що це підло? Він ніколи б не викинув нічого подібного. Мені здається, що на зраду зважилася б я, а не він. Ледачий, передбачуваний, занадто відповідальний і обережний.

      – Мені здається несправедливим, що він платить вашим сусідам за брехливі свідчення, намовляє на тебе і намагається відняти в тебе сина. Ти ж його важко народжувала, правда?

      Я здивувалася, що вона це знає. Напевно, вона таки була дочкою подруги його матері, вони знають більше, ніж можна уявити. У всякому разі більше від сусідок і колишніх однокласниць.

      Арсеній дійсно дався мені важко. Дивно, але ж раніше я говорила «нам». Я довго не могла завагітніти. Юра лютував, знаходив нових лікарів, змушував мене правильно харчуватися, вимірювати температуру, вести календарі, кохатися строго за схемою. Він був одержимий. І я завагітніла від його одержимості.

      Виношувати Арсенія теж було нелегко. Він мене випробовував на міцність і піддатливість, не сприймав мої улюблені продукти, постійно вимагав огірків і зелених яблук, від яких у мене була нещадна гикавка. Узагалі Арсеній тоді поводився неспокійно, як нахабний клієнт, вимагаючи уваги й дотримання його режиму.

      Народжувала я теж непросто, тому що на півдорозі він передумав і все закінчилося кесаревим. Не найприємніші спогади, але в мені все стискалося від болю й ніжності. І я не могла віддати мого хлопчика.

      – Дзвони своєму адвокату й кажи, що в тебе з’явився свідок.

      Я так і зробила, хоча сумніви билися в мені хвилями, почувалась я кепсько, щоразу переконуючи себе, що це випадковість і шанс, якими не можна не скористатися.

      Їй дійсно не можна було не повірити. Юра дивився на неї так здивовано, аж я подумала, що він теж не може її згадати. Навіть коли вона назвала своє ім’я, прізвище, адресу й рід занять, погляд його був неуважним і розгубленим.

      Я не знаю, коли це відбулося. Коли настав той самий момент, у який я зрозуміла, що їй не можуть не повірити, бо вона каже правду. Може, тоді, як вона розповідала, що зробила від нього аборт і тепер не здатна народити. Або коли точно назвала метраж моєї квартири, яку Юра вважав своїм везінням і персональним досягненням. А можливо, коли передражнювала мою маму з тими самими інтонаціями, з якими передражнював її він.

      Чи коли вона розповідала про календар перенесених свят, її власний календар, де друге січня було Новим роком, п’ятнадцяте лютого – Днем Святого Валентина, а дев’яте березня – Восьмим. І коли відпустка починалася в жовтні. Напевно, саме тоді, бо багато чого згадалося. Його відсутність, метушливе повернення, те, як він довго й ретельно мив руки, перш ніж торкнутися до залишків святкових пирогів або до мене.

      Але, скоріше за все, тоді, коли вона провела по своїй шиї двома пальцями, великим і вказівним, ненадовго завмираючи та притискаючи ключиці,