Мелодія кави у тональності кардамону. Наталія Гурницька

мене так рано? Ще й не світає, – вона придивилася до нього трохи уважніше, побачила, що Адам вдягнений не по-домашньому, і усмішка вмить щезла з її обличчя. – Що сталось?

      – Нічого особливого. Просто хочу виїхати до Львова ще до світанку. Тебе не повинні тут бачити.

      – Мене не повинні тут бачити? – луною повторила Анна. – Але ніхто мене й не побачить тут. Я не виходитиму з дому.

      Адам спохмурнів, але погляду від Анни не відвів.

      – Зараз я не можу все це тобі пояснити. Надто довга історія… Іншим разом. Краще вдягайся і будемо їхати.

      Вона розгублено глянула на Адама. Хотіла б поставити йому з добрий десяток запитань, проте не наважилася це зробити. Просто мовчки дивилася на нього і не могла поворухнутися.

      Уже від порога Адам озирнувся.

      – Збирайся швидше. Нема часу лежати і невідомо на що тут очікувати. Якщо ти зі мною живеш, то мусиш мене слухатись. Розумієш це?

      Ствердно кивнувши, Анна проте хвилин п’ять іще дивилася на двері, які зачинилися за Адамом, і не рухалася. Чому треба кудись їхати? Чому саме сьогодні? Невже щось сталося? Може, вуйко довідався? Ні, тоді він був би вже тут. Це щось інше.

      Посунувшись на край ліжка, вона мимоволі скривилася від некомфортності свого руху. Цікаво, так буває завжди чи лише тоді, коли вперше? Якось воно взагалі все надто дивно і незрозуміло.

      Обережно підвівшись із ліжка, Анна сяк-так вмилася і почала вдягатися. Спочатку ще панікувала, але поступово заспокоювалася.

      Адам не дозволить її скривдити. Так виразно бачила, що він її любить, що вірила йому без жодних зайвих слів і вмовлянь.

      Узявши до рук свічник, вона озирнулася довкола. Чому ж не хочеться їхати? Чому моторошно і хочеться плакати?

      Вона зробила декілька невпевнених кроків і зупинилася. Полум’я свічки, хитнувшись, відкинуло вигадливу тінь на стіну. Як вона взагалі житиме тепер? Чи не занадто важкий тягар бере на свої плечі? Ані Бог, ані люди не подарують їй такого великого гріха.

      Розгублено присівши на розстелену постіль, Анна притримала свічник обома руками. Невже вона ніколи не повернеться сюди? Вона тепер і не дівчина, і не заміжня жінка. Просто коханка одруженого чоловіка. Залежна від його волі та позбавлена підтримки родини. Як із таким жити?

      Притиснула долоню до губ і не дозволила відчаю прорватися назовні слізьми. Притлумила, заховала на споді, затаїла від стороннього ока. Що з нею таке? Вона ж любить Адама і сама хотіла бути з ним. Чому ж тоді плаче? За чим шкодує? За втратою дівочості чи за тим, що її кохання таке хитке і позбавлене майбутнього? Сама не знала того напевне.

      Розділ 8

      Коли Анна зайшла до кухні, Адам, уже цілком вдягнений, збирався виходити надвір. Отже, вони таки їдуть, і на то теж нема ради. Чомусь до останнього не вірила, що це станеться насправді.

      Відчувши, що знов не може стримати сліз, Анна відвернулася до вікна. Ну, й нехай. Хіба їй світ клином зійшовся на Жовкві? У Львові вона теж колись мешкала, і це були чи не найкращі роки