Фрау Мюллер не налаштована платити більше. Наталка Сняданко

до невеличкої кав’ярні, що знаходилася неподалік. Христині завжди було дивно, чому за стільки років популярності цього розташованого в центрі міста закладу біля нього так і не відкрилося жодної більш-менш приємної кнайпи – самі закусочні, і тих лише кілька. Кав’ярня, де вони сиділи, була однією з них. Тут не продавали спиртних напоїв, лише солодке та каву-чай. Небагатий асортимент, три столики, повільна жіночка за шинквасом. Після кількагодинного стояння й нервування кава видалася їм неймовірно смачною, не кажучи вже про тістечко. Враження від першого ковтка та першого шматочка наполеона примусили Христину на мить застигнути в цілковитому самозосередженні, їй здавалося, що вона відчуває кожну крупинку цукру, яка розчиняється на її піднебінні й перетворюється на приємне тепло, розливається тілом та плавно змінює всі кольори довкола й навіть світло за вікном. І ось уже замість пронизливого скреготу трамвайних гальм вона чує майже мелодійне подзвонювання, утома на обличчі кельнерки видається філософським спокоєм, а на брудно-сірому небі проступають шляхетні пастельні кольори голландського живопису.

      Потім вона ще кілька разів спеціально заходила сюди, брала таке ж тістечко й таку ж каву, – але відтворити це враження так і не вдалося. Схоже відчуття цілковитої ілюзії, настільки досконалої, що залишається просто повірити в неї, виникло в Христини приблизно рік тому під час поїздки до Києва. Вийшовши на холодний і непривітний перон, а потім на брудну площу перед вокзалом, людну вже о сьомій ранку, вона відчула, як дискомфорт ранішнього недосипу раптом перетворюється на дивний надлишок енергії і довколишні кольори та звуки з приглушених напівсонною свідомістю раптом набувають якоїсь специфічної контрастності, не втрачаючи при цьому сюрреалізму напівсонного сприйняття. Товстенька постать водія таксі раптом опинилася зовсім близько, ніби збільшена на екрані монітора, а його голос натомість перетворився на глухий розтягнутий звук, ніби в диктофоні, де занадто сповільнене відтворення. Вуличний пес не пробігав, а майже пропливав повз неї, і враженню статечності та святковості цього променаду не шкодив навіть злякано підібганий хвіст. Перекупка, що поспішала з торбами на котрийсь із ринків, мала таку гордовиту поставу, ніби в торбах у неї лежали святі дари, а не червоноградські шкарпетки.

      Христина пішла до метро, де вишикувалася традиційна для вокзальної станції черга за жетонами. У черзі вона спостерігала, як одне за одним стають на ескалатор люди – спершу штовхаються в натовпі, щільнішому далі від рухомих сходів і спокійнішому ближче до мети, а потім по одному ступають на сходи й різко пірнають донизу, ніби стрибають із висоти, сподіваючись, що от-от із котроїсь картатої торби вилетить дирижабль, підхопить їх на крильце, мов казковий лебідь, і дозволить довго та безтурботно кружляти під брудним склепінням метро, наспівуючи якусь сумну мелодію (для флейти?).

      Христина тоді заникалася до якогось фастфуду в центрі, замовила каву, яка за інших обставин,