Рай. Центр. Люко Дашвар

падлюки! Ти хлопців збив!

      – Чекайте… Да… давайте за… заспокоїмося. – Макса трусило вже балів на сім за дев’ятибальною шкалою. – Які хлопці? Я нікого не збивав. Клянуся! Ну я ж не самогубця! І не кретин. Подивіться на дорогу. Нема нікого. Чисто.

      Дядько з сумнівом поглянув на Макса, потім – на дорогу. Проїжджою частиною у бік Лаври рухалися автівки – жодних ознак ДТП. Чисто. Дядько аж сплюнув спересердя.

      – От холєра! Мабуть, фари ваші сліплять… Таке привиділося…

      Макс для годиться знизав плечима, мовляв, буває. Торкнувся рукою здушеного горла.

      – Вибачай, синку, – знітився дядько.

      – Все нормально. – Макса ще трусило. – Я повернувся, бо ви… Ви щось спитати хотіли, а я, здається, обійшовся з вами не дуже… – замовк. – Нерви…

      – І у тебе нерви? – дядько на Макса здивовано. – Оце так… Бідуєш? А я думав, ви тут усі ситі… – Хвильку подумав, багатозначно: – А-а-а… Розумію… Дівчина?..

      Макс перелякано смикнувся, вкотре оком на Дніпро: нікого. Побіг до автівки, відчинив дверцята.

      – Сідайте, сідайте! Організую вам відпочинок у готелі. А зранку допоможу у справах. Ви ж у справах до Києва приїхали?

      – Допоможеш? – всміхнувся дядько. – Ти коли від мамчиної цицьки відірвався?

      Макс непевно махнув рукою, мовляв, просто повірте, не мучте питаннями, не можу говорити!

      – Для мого батька у цій країні зачинених дверей немає.

      – Он як. Ну добре. Бери мене під свою опіку. Цілий район тобі дякуватиме, як допоможеш. – Замовк. – А звати тебе як?

      – Макс. Максим Сердюк.

      – А мене Іваном Степановичем кличуть. Лікар я. Гусько Іван Степанович, – назвався круглий, як гарбуз, дядько ввічливо.

      День перший

      Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя – День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов’язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі і довела на практиці – найприбутковішими у всі часи є посади політичні, а не фахові. Поки трійочник Сердюк двічі на тиждень боксував у шкільній спортзалі, щоби потім на перервах у туалеті без зайвого клопоту вибивати з однолітків копійки на кіно та танці, життя не віщувало ніяких особливих перспектив. Мама – медсестра, тато на заводі слюсарює. Хрущовка двокімнатна, Могамед Алі на стіні супиться, дешеве вино вечорами у павільйоні під гітару. І одні черевики на чотири сезони… А як опинився випадково на комсомольському зібранні, де обирали делегатів на міську конференцію, і ще більш випадково втрапив у коло обраних, бо однокласниця-активістка захворіла, а від школи когось мусили обрати, отут Вовка Сердюк і зрозумів, у яких хащах губляться стежки до успіху. Молоді хлопці-секретарі комсомольських осередків заводів, інститутів, організацій – мов з іншого світу. На службових автівках поприїжджали. Костюми, краватки. Рухи впевнені, розмови зарозумілі. А в очах – тягар державницьких