Бора. Галина Вдовиченко

Велике горнятко, згодна навіть на те, чуже, з кухні, із намальованими на ньому півнем та куркою, наповнене ароматним чаєм, чорним байховим без жодних домішок. Або навпаки – з суміші карпатських трав: чебрецю, суничного листя, м’яти…

      Плінтуси! Ці довгі бруски на підлозі вздовж стін називаються плінтусами. І що це мені дає?

      А нічого.

      Нічого.

      Біля мене ні телефону, ні книжки, ні чаю, лише ці плінтуси.

      Ніколи б не подумала, що можна так хотіти звичайного чаю. Велике горня паруючого, запашного і звичайного чаю.

      А раптом це… кінець? І не скоро знайдуть, бо ніхто й не здогадається шукати пропажу по порожніх будинках. І чого б мали у нотаріуса щось запитувати? Через те, що до нього ходила? Мало чого люди ходять до нотаріуса! Це ж така буденна справа, що може легко загубитися у списку найближчих планів десь між здати зимову куртку в хімчистку та забрати чоботи з ремонту. Нікому ж не спаде на думку шукати сліди зниклої жінки у хімчистках та майстернях з ремонту взуття.

      Так сиділа Бора і думала, то тихо плачучи, то вголос підвиваючи. І досиділась до того, що зрозуміла, який буде фінал її «Кінця світу». Кілька місяців, поки писала роман, не знала, чим він закінчиться, відкидала ідею за ідеєю, як штучні бутафорні насадки на кінцівку історії. Бо усе було не те. Просто йшла, зберігаючи спокій та розглядаючи дорогу попереду метр за метром, знала, що просувається у правильному напрямку, і цього було достатньо. А тут, у замкненому просторі ванни-вбиральні, у повній невизначеності, у крайньому відчаї, пройняло раптом такою щемливою нотою відкриття, що вона знову щосили почала гамселити у двері: випустіть мене звідси! Випустіть мене! Випустіть!!!

      А тоді повернулася на своє керамічне сідало і додумала деталі. Ось воно, нарешті, те, що треба. Саме такий фінал матиме «Кінець світу»! Досконало й припасовано усе зійдеться наприкінці. Лише назва буде інша – не кінець, а початок світу. Ніби одне й те ж, насправді – принципово інше. «Початок світу», саме так.

      Але треба вийти звідси чимшвидше.

      Бора знову відійшла на два кроки, навіть трохи відхилилась, аби набрати розгін, і за секунду до того, як рушити уперед, зауважила різку зміну у вже звичній біло-бежевій світобудові, але ще не встигла усвідомити, що двері відчинені, а повнувата жінка у плетеній темно-синій кофтині з провислими кишенями перелякано витріщається на неї з порога.

      Вони закричали одночасно, у два голоси: високим фальцетом – жінка, і низьким хриплим зойком – Бора. Ефектним злагодженим дуетом.

      Заспокійливі, з різким медичним запахом краплі, накапані у воду, вони теж пили синхронно, на кухні, як горілку, – з келишків, запиваючи по черзі з горнятка, з якого Бора мріяла напитися чаю.

      Жінка назвалася прибиральницею. Господар заплатив їй за роботу до кінця року, і вона виконувала свої обов’язки раз на тиждень, приходячи сюди у вівторки чи середи. І відпрацює, запевнила вона Бору, до нового року, увесь термін, за який отримала платню наперед, якщо нова господиня,