Бора. Галина Вдовиченко

але, всупереч очікуванням, воно дивилося на яблуню, зарості дрібних бузкових квітів на високих стеблах та живопліт зі звичайної висоти. Недарма дім скидався на равлика, що повзе вгору похилим пагорбом. У цокольному приміщенні, у найнижчій точці будинку, була кухня з коморою, а під ними чи збоку, мабуть, ще й пивниця, і саме вони надійною основою тримали усю будівлю на собі.

      Сучасними на кухні були лише фіранки на вікні – сітчасті, ніжно-кремового кольору; а усе інше – немов з крамниці антикварних меблів та предметів побуту, зібраних докупи випадково. П'ять різних крісел були між собою чимось все-таки схожі – плавністю вигнутих ліній, приємними на дотик формами без гострих кутів. Масивний креденс із різьбленими оздобами – букетами квітів по кутах – міг бути й з позаминулого століття, Бора не надто на цьому розумілася, натомість великий овальний стіл був не таким давнім, мабуть, з 50-х років.

      Бора поставила сумку на крісло з низькою напівкруглою спинкою із кількома вертикальними підпорками, що робило його схожим на арфу; підійшла до мідної раковини і повернула мідний краник – тугий, повний струмінь води дзвінко вдарив у метал. Працює раритет.

      І куди не кинь оком – жодних слідів пилюки чи бруду, ніби тут і далі жив педантичний самітник. Посуд схований. На видному місці – лише череватий фаянсовий заварник із маками на боці та велике надщерблене горня з намальованими півнем та куркою. І дзеркало у темній рамі на стіні з павутинням тріщинок по кутах. Глянула на себе – якась вона у тому дзеркалі не така чи дзеркало не таке – й відвела погляд. Не було бажання вдивлятися, та й настрій змінився. Тьмяне дзеркало, мідна раковина із музейним краником, омріяний камін з березовими цурпалками у металевому кошику, лискуча дерев'яна сфера на початку поручнів сходів, білий кахельний п'єц, який не зруйнували, облаштовуючи кімнати паровим автономним опаленням, опудало чорно-синьої ворони зі скляними очима – усе, усе, усе, що вона побачила у своєму домі, не мало до неї жодного стосунку. Все чуже, а вона – цікава зайда, яка випадково опинилася в чужому домі і кружляє тепер його кімнатами у пошуках господарів. Роздивилась, переконалась, що міфічний будинок існує не лише на папері, і що тепер?

      Тепер – додому. У двокімнатну квартиру на виїзді з міста – з маленькою кухнею та крихітним передпокоєм, у своє житло, яке тато отримав колись, відстоявши багаторічну чергу, та майже у ньому й не жив – повернулись з мамою у татів Золочів. А свого житла Бора ніколи б і не придбала, якби не батьки.

      І досить оглядин. Додому.

      Але спочатку – де тут туалет?

      Внизу, біля сходів. Бора готова була побачити антикварну чавунну ванну, можливо, навіть на лев'ячих лапах, раковину з клеймом австрійського або польського майстра, якийсь чудернацький унітаз із керамічною білою ручкою на довгому ланцюгу.

      Помилилась. Нічого особливого, сучасна сантехніка. Ванна як ванна. Хоча й за масивними дверима, давніми, не сучасними, які байдужо проігнорували