Биті є. Гоцик. Люко Дашвар

це сто двадцять? П’ятдесят уже… забрав.

      – То не рахується. Сам віддав. Я не просив. Сто двадцять! З чотирьохсот. Лишається двісті вісімдесят. На хавку замало. Будемо у глухонімих гратися.

      Ілія проковтнув образу і запропонував:

      – Може, я глухонімим буду? А ти… легенду місцевому люду розповідатимеш?

      – Ні.

      – Та чому?! – Ілію вбивали різкі відмови. Хоч би пояснило, падло!

      Та коли Гоцик взявся пояснювати, Ілія ледь не задихнувся. Трусився: мовчи, падло, мовчи!

      – Ти і так убогий. Кістки стирчать, щоки ввалилися. Глянеш, тільки здивуєшся – як ще ногами соваєш? Нирки, підшлункова… Зросту того… Одним словом, хоч глухонімий, хоч ні – нещастя, а не мужик. У людей такі тільки відразу викликають… От я, приміром, дивлюся на тебе… І за що тебе жаліти?!

      Вів далі, не помічав звірячої глухої ненависті у глибоких чорних Іліїних очах.

      – Інша справа – я. Хвалитися не буду, але дівки… А вони, чувак, силу люблять. А тут – таке горе. Усім гарний, а балабонити не може. І не чує… Пожаліють, щоб я був здох! – Гоцик замовк, зиркнув на Ілію. – Відчув різницю?

      – Ти… мені не брат, – ледь чутно відказав Ілія.

      Гоцик усміхнувся дияволом.

      – І мови знаєш… Ото й практикуватимешся.

      – Я тільки англійську… Трохи.

      – А більшого не треба.

      Уперше Ілія розповів легенду про глухонімого брата-велетня похмурій подружній парі середнього віку в прикордонному хуторі на півдні Польщі. Видавав скоромовкою, аби напружений Гоцик не зрозумів:

      – Падло… Таке падло, оцей мій брат! Добре, що не чує, бо убив би! Геть мене змучив. До іспанських ромів його веди, бо ті, кажуть, глухонімих розмовляти вчать. Я його просив: «Братику! Дай зароблю, грошей назбираю, батькам пам’ятник поставлю, а потім уже…» Та куди! У горлянку мені вчепився, поміж очі врізав. Ви ж бачите – бидло! Замочить і не гикне. І що робити? Хату покинули. Грошей катма. Сунемо. А чи дійдемо? Що не куплю поїсти, забирає. Отакого дебіла за брата маю.

      Подружжя перезирнулося перелякано. Чоловік підійшов ближче до комода, який прогинався під вагою старовинного бронзового годинника з усміхненими янголятами навколо циферблата. Ілія зрозумів: перегнув. Дядько антикваріату не пошкодує, тільки б їх здихатися.

      – Та то таке… – усміхнувся винувато. – Його ж теж зрозуміти можна. Ми собі розмовляємо. І чуємо усе чисто. А він, бідолашний…

      – До нас зараз родичі приїдуть, – обережно сказав хазяїн, поклав долоню на годинник, примірявся – підхопити та братам по маківках. – І раді б вам допомогти, та ніяк не виходить.

      Ілія почервонів до скронь – дідько! – зітхнув.

      – Вибачте… А поїсти…

      Подружжя знову перезирнулося. Чоловік махнув рукою – ні! Та жінка раптом мотнула головою войовничо, пішла до столу – тарілками дзень-дзень!

      – Е, Кшиштофе, припини! Не бійся! Я сама цього вилупка вб’ю! Хай тільки ворухнеться! Хай поїдять! Оцей! Чорнявенький хай поїсть! А той лобуряка і крихти не отримає! І пам’ятника не дав батькам поставити, курвел клятий!