Биті є. Гоцик. Люко Дашвар

українець? – ляпнув.

      – Розумієш?

      – Розумію.

      Гоцик підвівся, запхнув у рюкзак сало з сухарями, витер рукавом губи і пішов до дверей.

      – То добре, – сказав на ходу. – Згодиться.

      Ілія так здивувався, що забув про страх.

      – Зачекайте! А хто ж дім замкне? І чому ви так просто залишаєте мене тут? Мені треба йти. Я не можу охороняти вашу хату.

      – Це не моя хата, – сказав Гоцик і грюкнув дверима.

      Лють творить дива. В Іліїній голові булькав – не стиг окріп.

      – Курвел, псякрев! Гімно! Дебіл! Щоб тебе з приладом Гейгера шукали! Щоб ти здох, швіня! – верещав, очі з орбіт.

      Забігав кімнатою, по лаві кулаком – а на тобі! Вхопив чашку, об підлогу – а на! Ускочив у куртку, рюкзак на плечі – бігом за Гоциком услід.

      – Гроші він мої взяв! Гроші… – трусився.

      Вибіг з хати, та перш, ніж роззирнутися – де ворог?! – наштовхнувся поглядом на повалену стару огорожу. Закляк – жах венами. Коли встигла потрухлявіти й завалитися? Вчора ввечері міцною була? І вчора чистий двір нині сухим листям завалений, наче вік не метений.

      Озирнувся на хату: облуплені старі стіни, двері без засува. Та що ж це? Перехопило подих, обережно відчинив двері і знову зайшов усередину.

      В обличчя павутиння, піч розвалена, круглий стіл покосився на трьох ногах, лави одна на одній купою. Ніяких смугастих килимків, горнятка з медом. І чашки щойно розбитої на брудній побитій підлозі немає. Пішов кімнатою. Очам не вірив. Торкнувся рукою металевого чайника – стояв на вкритому пилом облізлому комодику – зойкнув: у чайнику парував окріп.

      – Матір Божа! – кинувся геть. Перечепився, впав – сокира перед носом.

      Ухопив сокиру і вискочив зі страшного таємничого дому.

      Гоцик відійшов далеченько. Ілія побачив його на вершині невисокого пагорба – стояв, роздивлявся, ніби вирішував, куди далі рухатися.

      – Стій! – загорлав, хоча й розумів – Гоцик навряд чи його почує.

      Біг-захекувався.

      – Гроші він мої взяв, кретин!

      – Стій! – вигукнув, коли відстань скоротилася до небезпечних метрів десяти.

      Гоцик озирнувся, примружив очі і застиг.

      Ілія перелякався до смерті. Зупинився. Лють – тікати. Він їй: куди?! Вона: вибач… Коліна затремтіли, та рука тримала сокиру.

      – Чого тобі? – гукнув Гоцик.

      Ілія почервонів до скронь, закусив губу – ну, чому він такий слабкий і безпорадний?! Хіба у нього вистачить сил дістатися прихистку алхіміка, якщо на його шляху зустрічатимуться такі… сильні підлі покидьки?! «Спілкування – угода, яку потрібно виграти», – згадав шепіт таргана. Зиркнув на Гоцика недобре.

      – Ти… не хазяїн! – пробелькотів уперто.

      – Хазяїн, – упевнено завірив Гоцик.

      – Ні, ні! Ну, навіщо ти так?… То не твоя хата! Ти не хазяїн!

      – Хата не моя. Хазяїн – я!

      – Який ти хазяїн?! – відчайдушно вигукнув Ілія.

      – Хазяїн… ситуації, – сказав Гоцик.

      Ілія ошелешено закліпав повіками, засмикав сокирою.

      Гоцик розсміявся.

      – Нервовий?