Собака Баскервілів. Долина страху. Артур Конан Дойл

то, якщо не помиляюся, я вжив такі: симпатичний, не марнославний і неуважний. Це вже я знаю з досвіду – тільки симпатичні люди отримують прощальні подарунки, лише не марнославні змінюють лондонську практику на сільську і тільки неуважні здатні залишити свій ціпок замість візитівки, прочекавши більше години у вашій вітальні.

      – А собака?

      – Був привчений носити ціпок за господарем. Ця палиця не з легких, собака брав її посередині та міцно стискав зубами, сліди яких видно дуже чітко. Судячи з відстані між мітками, для тер’єра такі щелепи занадто широкі, а для мастифа – завузькі. Може, хіба… Боже милий! Ну, звісно ж, кокер-спанієль!

      Промовляючи це, Голмс спочатку походжав по кімнаті, а потім зупинився біля віконної ніші. В його останніх словах прозвучала така тверда впевненість, що я зачудовано глипнув на нього:

      – Слухайте, друже, але чому ви в цьому впевнені?

      – З тієї простої причини, що бачу собаку біля наших дверей, а ось і дзвінок її господаря. Не йдіть, Ватсоне, благаю. Ви ж із ним колеги, тому ваша присутність допоможе мені. Ось вона, фатальна мить, Ватсоне! Ви чуєте кроки на сходах, ці кроки уриваються у ваше життя, але що вони тягнуть за собою – добро чи зло, невідомо. Що ж знадобилося людині науки, доктору Джеймсу Мортімеру, від детектива Шерлока Голмса?.. Увійдіть.

      Зовнішність нашого гостя здивувала мене, бо я розраховував побачити типового сільського лікаря. Доктор Мортімер виявився дуже високим худорлявим чоловіком із довгим носом, що стирчав, наче дзьоб, між сірими, близько посадженими очима, що яскраво виблискували за золотою оправою окулярів. Одягнений він був, як і личить людині його фаху, але з певною неохайністю: дуже затерта маринарка, обшарпані штани. Він уже сутулився, незважаючи на молоді роки, і дивно тягнув шию, доброзичливо приглядаючись до нас. Як тільки наш гість увійшов до кімнати, його погляд одразу ж упав на ціпок у руках Голмса, і він із радісним вигуком потягнувся за ним.

      – Яке щастя! А я ніяк не міг згадати, де його залишив, тут чи в пароплавної компанії. Втратити таку річ! Це було б просто жахливо!

      – Презент? – спитав Шерлок.

      – Атож, сер.

      – Від Черінґ-кроської лікарні?

      – Так, від тамтешніх друзів на день мого весілля.

      – Ох, як це кепсько! – зронив Голмс, хитаючи головою.

      Доктор Мортімер здивовано закліпав очима:

      – А що ж тут поганого?

      – Тільки те, що ви порушили хід наших міркувань. Отже, подарунок був весільний?

      – Авжеж, сер. Я одружився і звільнився з лікарні, а разом із тим позбувся й надії отримати посаду консультанта. Треба було шукати собі власний будинок.

      – Ну, ось бачите, ми не так уже й помилилися, – сказав Голмс. – А тепер, докторе Джеймс Мортімер…

      – Що ви, що ви! У мене немає докторського ступеня, я всього лиш скромний член Королівського хірургічного товариства.

      – І мабуть, людина наукового складу розуму?

      – Я маю тільки певний стосунок до науки, пане Голмс: так би