Деміан. Кнульп. Герман Гессе

практикую іноді вправи, які називаються читанням думок. У цьому немає ніякого чаклунства, але якщо не знати, як це здійснити, то воно виглядає дуже незвично. Людей цим можна неабияк здивувати… Ми якось спробуємо це проробити. Так от, я прихильно ставлюся до тебе і хочу довідатися, що в тебе на душі. Перший крок щодо цього я вже зробив. Я мимохідь налякав тебе – отже, ти полохливий. Виходить, що є такі речі або люди, яких ти боїшся. Звідки це йде? Не треба нікого боятися. Коли ти когось боїшся – це відбувається тому, що ти дозволив, аби той «хтось» мав над тобою владу. Ти, приміром, вчинив щось негоже, а інший про це знає і цим користується. Зрозумів? Адже це так?

      Я безпорадно поглянув йому в обличчя – воно було серйозним і розумним, як завжди, і щирим теж, але без будь-якої сентиментальності. Була в ньому справедливість, чи щось на кшталт цього. Я не розумів, що зі мною відбувається; він стояв переді мною, мов якийсь чарівник.

      – Ти зрозумів? – запитав він іще раз.

      Я лиш кивнув, бо не міг промовити й слова.

      – Я ж тобі сказав, це здається дивним – як це – читати чиїсь думки? Але все робиться найприродніше. Я міг би, приміром, досить точно сказати тобі, що ти подумав про мене, коли я якось розповів тобі історію Каїна й Авеля. Ну, це загалом інше. Цілковито припускаю, що ти міг бачити мене уві сні. Проте облишмо це. Ти – розумний хлопець, а більшість такі дурні. Мені приємно розмовляти з хлопцем, який викликає в мене довіру. Ти ж не заперечуєш?

      – О ні. Я тільки не зовсім розумію…

      – Продовжимо, однак, наш цікавий дослід. Отже, ми з’ясували, що такий-то хлопчик полохливий… Він когось боїться… Його з цим «іншим» пов’язує, ймовірно, якась таємниця, що його дуже непокоїть… Десь воно так?

      Немов уві сні, я скорився його голосу й у відповідь тільки кивнув. Може, це промовляв голос, який виходив з мене самого, який все знав? Краще й чіткіше, ніж я сам?

      Деміан міцно ляснув мене по плечу.

      – Отже, правда? Так я й гадав! Тепер ще одне-єдине запитання: ти знаєш, як звати того хлоп’яка, який щойно пішов звідси?

      Я злякався до знемоги, моя таємниця від необережного дотику болісно стиснула груди – їй не хотілося виходити на світ Божий.

      – Який іще хлоп’як… Ніякого хлоп’яка тут не було…

      Він засміявся.

      – Ану ж бо кажи! Як його звати?

      Я прошепотів:

      – Ти… говориш про Франца Кромера?

      Він вдоволено кивнув.

      – Чудово! Ти молодець, ми ще станемо з тобою друзями. Але я мушу сказати тобі одну річ: цей Кромер, чи як його там, – гидкий хлопець. Щось підказує мені, що він негідник. Що скажеш?

      – О, так… – зітхнув я. – Він мерзенний, він – диявол! Але заради Бога – він нічого не повинен знати! Ти хіба його знаєш? Чи він тебе?

      – Заспокойся. Він пішов, він не знає мене. Ще не знає. Але я був би не проти якось познайомитися з ним. Він, мабуть, навчається у народній школі?

      – Так.

      – А в якому класі?

      – У п’ятому… Але благаю – не кажи йому нічого! Будь ласка, нічого не кажи!

      – Заспокойся – тобі нічого не буде. Невже