Деміан. Кнульп. Герман Гессе

кепсько на душі, коли я навшпиньки скрадався до материної кімнати й забрав з її письмового столу свою скарбничку; правда, було не так кепсько, як учора. Моє серце стискалося, і стало ще гірше, коли при першому ж огляді в коридорі унизу я побачив, що скарбничка замкнена. Зламати її виявилося дуже просто, треба було тільки пробити тонку бляшану кришку; але це все далося мені нелегко, бо тепер я скоїв крадіжку. Досі я тільки крадькома цупив солодощі, цукерки, фрукти. А це була таки крадіжка, хоча то були й мої власні гроші. Ну от, тепер я ще на крок наблизився до Кромера та його світу і швидко скочуюся донизу… Я хотів опиратися, закусивши повіддя. До дідька все! Але вороття назад уже нема… Я з острахом перелічив гроші – у скарбничці вони дзвеніли так обнадійливо, а в руці – їх було мізерно мало. Там виявилося шістдесят п’ять пфенігів. Я сховав скарбничку внизу в передпокої, затиснув гроші в руці і вийшов із дому – інакше, ніж будь-коли виходив за ці двері. Мені здалося, що згори хтось гукнув мене, але я поспіхом подався геть.

      Залишалося ще багато часу, я плентався вулицями. Місто неначе змінилося під цими хмарами, будинки видивлялися на мене вікнами, перехожим я напевне здавався якимсь підозрілим. По дорозі мені згадалося, що один мій однокласник хвалився якось, що знайшов цілий талер на базарі, де продавали худобу. Я б охоче помолився за те, аби Бог сотворив чудо і подарував мені таку ж знахідку. Однак я уже втратив право на молитву. Та й скарбничка була вже зламана…

      Франц Кромер побачив мене здалеку, але підходив спроквола, неначе зовсім не помічаючи мене. Він підійшов упритул і кивком голови звелів слідувати за ним. Не оглядаючись, він неквапно йшов Солом’яною вулицею, через місток, поки не зупинився біля останніх будинків якоїсь новобудови. Там ніхто не працював, стіни стояли ще голі, без дверей і без вікон. Кромер роззирнувся і шаснув через пройму дверей. Я – слідом за ним. Він зайшов за стіну, кивком голови підкликав мене до себе.

      – Приніс? – запитав він холодно.

      Я витягнув із кишені стиснутий п’ястук і витрусив гроші в його грубу долоню. Він полічив їх раніше, ніж дзенькнув останній п’ятак.

      – Тут шістдесят п’ять пфенігів, – проказав він зневажливо.

      – Так, – промовив я боязко. – Це все, що у мене є, це занадто мало, я знаю. Але у мене більше немає…

      – Я гадав, ти маєш кебету, – докорив він мені, цвиркнувши слиною. – Між людьми честі усе робиться за правилами. Я не хочу відбирати в тебе більше, аніж мені належить, – ти це знаєш. Отже – забирай свої мідяки! Той, інший, – ти знаєш, хто – не стане зі мною торгуватися. Він заплатить.

      – Але ж у мене більше немає! То були єдині мої заощадження.

      – Це твій клопіт. Але я не хочу здаватись здирником. Отже, ти винен мені ще одну марку і тридцять п’ять пфенігів. Коли я їх матиму?

      – О, клянуся, ти їх отримаєш, Кромере! Зараз я не знаю… Може, скоро у мене буде більше – завтра чи післязавтра… Ти ж розумієш, я не можу про це розповісти батькові…

      – Мене це не турбує. Але я не