Обережно зі своїми бажаннями. Джеффри Арчер

взялася за лікарняні стіни. Старша медсестра вивішувала кожну нову картину в коридорі біля палати, але прогнозувала, що незабаром їм доведеться перебратися поверхом нижче. Емма могла лише сподіватися, що Себастьяна випишуть ще до того, як роботи Джессіки дістануться приймального відділення. Їй завжди було трохи ніяково, коли донька докучала старшій медсестрі своєю творчістю.

      – Не слід ніяковіти, пані Кліфтон, – заспокоювала панна Паддікомб. – Бачили б ви мацьканину, яку мені дарують батьки в очікуванні, що я повішу її в своєму кабінеті. У будь-якому разі, коли Джессіка вступить до Королівської академії мистецтв, я продам їх усі, а за ті гроші збудую нове відділення лікарні.

      Еммі не слід було нагадувати, наскільки талановита її донька, і вона знала, що панна Філдінґ, її вчителька малювання в школі «Червоних дів», планувала вибороти для неї стипендію у Школі образотворчого мистецтва Слейда і, здавалося, не сумнівалася у позитивному результаті.

      – Дуже важко, пані Кліфтон, навчати когось, хто набагато талановитіший за вас, – поділилася з нею якось панна Філдінґ.

      – Тільки ніколи їй цього не кажіть, – попросила Емма.

      – Усі це знають, – заперечила панна Філдінґ. – І ми всі з нетерпінням чекаємо на її успіхи в майбутньому. Ніхто не здивується, коли їй запропонують місце в школі Королівської академії, першій із «Червоних дів».

      Емма подумала, що Джессіка перебуває у блаженному невіданні щодо свого виняткового таланту, як і щодо багатьох інших речей. Вона не раз попереджала Гаррі, що може бути лише питанням часу, коли їхня усиновлена донька дізнається правду про те, хто її батько, і припустила, що буде краще, якщо вона почує це спершу від члена сім’ї, а не від когось незнайомого. Гаррі здавалося зайвим обтяжувати її справжньою причиною, коли вони забрали її з дитинця Бернардо кілька років тому, проігнорувавши кількох очевидних кандидатів. Джайлз і Ґрейс вирішили пояснити Джессіці, як усі вони могли походити від одного батька, сера Г’юґо Беррінґтона, і чому її мати відповідальна за його передчасну смерть.

      Не встигала Емма припаркувати свій «остін A30» на автостоянці лікарні, як Джессіка вистрибувала із салону з останнім малюнком в одній руці та батончиком молочного шоколаду «Кедбері» в другій і мчала до ліжка Себастьяна. Емма не вірила, що хтось може любити її сина дужче за неї, але якщо таке й можливе, то хіба Джессіка.

      Коли Емма увійшла до палати через кілька хвилин, то здивувалася вельми і зраділа, вперше побачивши Себастьяна не в ліжку, а сидячим у кріслі. Щойно він угледів матір, як підвівся, трохи затримався і розцілував її в обидві щоки, – ще одна несподіванка. «Коли ж настає момент, – задумалася Емма, – що матері перестають цілувати своїх дітей, а юнаки починають цілувати своїх матерів?»

      Джессіка дуже докладно розповідала братові про те, що робила упродовж тижня, тож Емма присіла на край ліжка й удруге вислухала про всі її подвиги. Тільки-но вона перестала щебетати, щоб Себастьян зміг вставити хоч слово, він звернувся до матері:

      – Сьогодні