Обережно зі своїми бажаннями. Джеффри Арчер

на кілька футів, але не міг їхати швидше, не наїхавши на вантажівку попереду, затиснутий між ними, як у лещатах.

      За кілька секунд машину знову штовхнуло вперед, і вантажівка втелющилася в задню частину кузова «ем-джі», зі значно більшою силою штовхаючи її до вантажівки попереду. А вже коли задня вантажівка вдарила їх утретє, запитання Бруно: «Ти впевнений, що приймаєш правильне рішення?» закарбувалося в голові Себастьяна. Він поглянув на свого товариша, котрий аж побілів від переляку й сидів, обома руками вчепившись у панель приладів.

      – Вони хочуть нас убити! – заволав він. – Заради Бога, Себе, зроби щось!

      Себастьян безпорадно поглянув на зустрічну смугу руху і побачив щільний потік автівок, які рухалися на південь.

      Коли вантажівка попереду почала гальмувати, він уже знав напевне: якщо в них є хоча б якась надія вижити, треба якнайшвидше прийняти рішення і діяти мерщій. Хлопець поглянув на інший бік дороги, відчайдушно шукаючи прогалин у русі. Коли вантажівка позаду вдарила його вчетверте, Себастьян чітко усвідомив, що йому не залишили іншого вибору.

      Він різко викрутив кермо праворуч, проскочив розподільчий газон і рвонув на зустрічну смугу. Щосили натиснув ногою на акселератор і почав молитися, щоб дістатися безпечних широких відкритих ланів, що тяглися обабіч дороги, до того, як станеться зіткнення.

      Фургон та автівка відчайдушно заскрипіли гальмами та вдалися до маневру, щоб уникнути зіткнення з маленьким «ем-джі», коли той раптом перетнув дорогу просто перед ними. Тільки на мить Себастьян повірив, що зіткнення вдалося уникнути, аж тут побачив дерево перед собою. Він зняв ногу з акселератора, крутонув кермо ліворуч, але було вже запізно. Останнє, що почув Себастьян, був панічний лемент Бруно.

      Гаррі й Емма. 1957—1958

1

      Гаррі Кліфтона розбудив телефонний дзвінок. Він іще не відійшов від дрімоти, але ніяк не міг згадати, що ж йому снилося. Можливо, наполегливий металевий дзенькіт був лише частиною його сну. Гаррі неохоче перевернувся набік і глипнув на маленькі, вкриті фосфором стрілки годинника біля ліжка – шоста сорок три. Чоловік усміхнувся. Лише одна людина могла телефонувати йому такої ранньої години. Він підняв слухавку і пробурмотів надміру сонним голосом:

      – Доброго ранку, люба.

      Не почувши відповіді, Гаррі вирішив уже покласти слухавку, аж тут почув ридання.

      – Це ти, Еммо?

      – Я… – пролунало у відповідь.

      – Що сталося? – заспокійливо запитав Гаррі.

      – Себастьян загинув.

      Він відповів не одразу, бо не міг повірити, що вже не спить.

      – Як це? – нарешті промовив він. – Я ж лише вчора розмовляв із ним.

      – Він загинув сьогодні вранці… – Емма ковтала слова.

      Гаррі застиг сидячи, нарешті остаточно прокинувшись.

      – Автомобільна аварія, – пояснила Емма між риданнями.

      Він намагався залишатися спокійним, очікуючи подробиць того, що сталося.

      – Вони їхали разом до Кембриджа.

      – Вони? – повторив чоловік.

      – Себастьян із Бруно.

      – Бруно живий?

      – Атож. Але він у лікарні в Герлоу, проте там не впевнені, чи зможе він пережити цю ніч.

      Гаррі відкинув ковдру і поставив ноги на килим. Він замерзав і його нудило.

      – Я негайно ж хапаю таксі до летовища і сідаю на перший же рейс до Лондона.

      – А я їду до лікарні, – повідомила Емма.

      Вона більше нічого не додала, і Гаррі на мить замислився, чи вона ще на зв’язку. Відтак почув її шепотіння:

      – Їм потрібен хтось, щоб упізнати тіло.

***

      Емма поклала слухавку, але минув ще якийсь час, поки вона змогла зібрати достатньо сил, аби підвестися. Нарешті жінка таки перетнула кімнату, чіпляючись за меблі, як моряк під час шторму. Відчинила двері вітальні, щоб виявити Мерсдена, котрий стояв у коридорі, схиливши голову. Вона зроду не бачила, щоб їхній старий слуга демонстрував хоча б найменшу емоцію у присутності членів сім’ї, і заледве впізнала знічену постать, яка схопилася за полицю коминка; звичну маску спокою змінила жорстока реальність смерті.

      – Мейбл зібрала для вас валізку, мадам, – затнувся він, – і якщо дозволите, я відвезу вас до шпиталю.

      – Дякую, Мерсдене, що ви нам співчуваєте, – зронила Емма, коли слуга відчинив перед нею вхідні двері.

      Мерсден підтримав її за лікоть, коли вони спускалися сходами до автівки; це вперше він торкнувся своєї господині. Відчинив дверцята, жінка насилу залізла досередини і пірнула в шкіряний салон, ніби якась стара бабуся. Мерсден запустив двигун, перевів важіль перемикання швидкостей на першу передачу і рушив у довгу дорогу від Садиби до лікарні імені принцеси Александри у Харлоу.

      Емма раптом збагнула, що не згадала про брата та сестру, щоб повідомити їм про те, що сталося. Вона зателефонує Ґрейс і Джайлзу сьогодні ввечері, коли вони швидше за все будуть самі. Це не те, чим вона хотіла б