Обережно зі своїми бажаннями. Джеффри Арчер

– і він полетів у відчинені двері. Із підсобки долинав запах паленого м’яса, але він підозрював, що годувати ніхто не збирався.

      Бранця потягли сходами до кімнати, в якій смерділо запрілою білизною, та штовхнули на жорсткий дерев’яний ослінчик.

      Двері ляснули, і чоловік залишився сам. Чи ні? Полонений припускав, що в цьому безпечному будинку є хтось старший, можливо, командир «військової зони», котрий зараз вирішує, що з ним робити.

      Карл не міг бути певен, чи довго доведеться чекати. Здавалося, що в годинах кожна хвилина була довшою за попередню. Раптом двері від удару розчахнулися, і бранець почув, як до кімнати увійшли щонайменше троє чоловіків. Один із них закружляв навколо стільця.

      – Що тобі треба, англійцю? – брутально запитав він.

      – Я не англієць, – заперечив Карл. – Я німець.

      Запанувала тривала тиша.

      – То що ти хочеш, фрице?

      – Маю вам щось запропонувати.

      – Хочеш підтримати ІРА? – інший голос, молодший і більш емоційний, але без владних ноток.

      – ІРА мені пофіг.

      – Тоді навіщо ризикувати своїм життям, намагаючись нас знайти?

      – Бо, як я вже казав, маю пропозицію, яка може вас зацікавити. То чому б вам не кинути викаблучуватися й не покликати того, хто може приймати рішення. Бо підозрюю, юначе, що твоя мама все ще навчає тебе, як ходити на горщик.

      П’ястук врізався йому в щелепу, після чого відбувся гучний і гнівний обмін думками, одночасно сперечалися кілька голосів. Карл відчув, як кров поцібеніла підборіддям, і приготувався до другого удару, але так його й не дочекався. Мабуть, думка старшого чоловіка переважила. За мить троє з них вийшли з кімнати, хряснувши дверима. Але цього разу Карл знав, що він уже не сам. Сидячи тривалий час із зав’язаними очима, він став чутливішим до звуків і запахів. Минула щонайменше година, перш ніж двері відчинилися знову й до кімнати м’яко увійшов чоловік, на ногах якого, схоже, були туфлі. Карл зміг відчути, що той зупинився всього за кілька дюймів від нього.

      – Як тебе звати? – запитав чоловік чемно і майже без акценту.

      Карл здогадався, що голос належить комусь віком від тридцяти п’яти до сорока літ. Усміхнувся. Хоча й не міг бачити, та це був той, із ким він прийшов домовлятися.

      – Карл Люнсдорф.

      – А що привело вас до Белфаста, пане Люнсдорф?

      – Мені потрібна ваша допомога.

      – Яку допомогу маєте на увазі?

      – Мені потрібен хтось, хто вірить у вашу справу і водночас працює на верфі «Гарланд і Вольф».

      – Упевнений, що ви вже знаєте, що небагато католиків можуть знайти роботу на «Гарланд і Вольф». Це закрите підприємство. Боюся, що ви приїхали намарно.

      – Є там кілька католиків, ретельно перевірених. Вони працюють на спеціалізованих ділянках, електрики, сантехніки та зварювальники, там, де не можуть знайти протестанта відповідної кваліфікації.

      – Ви добре поінформовані, пане Люнсдорф. Але навіть якби ми змогли знайти чоловіка,