Заплакана Європа. Наталка Доляк

вирок вичавив із себе Коля.

      – То потрібно було вчора сказати. – Іранець пояснив, що переїзд – справа добровільна. – Зараз запізно, – вказав на порожню гладеньку трасу, якою мчали вже хвилин двадцять.

      По обидва боки від магістралі стіною вилазили із мерзлої землі непрохідні соковито-зелені хвойні ліси. Доволі часто дорогу перебігав вгодований заєць, тоді авто гальмувало, водій давав змогу тварині дістатися на інший бік неушкодженою. Людочку здивували дорожні знаки, на яких були зображені лосі. Не стримуючи сміху, вказала чоловікові на один із них. Той вимушено посміхнувся, згадуючи шведів, що називали фінів лосями, і фінів, які так само відгукувалися про найближчих сусідів.

      – Вони часто вибігають на дорогу, спричиняють аварії, – почав розтлумачувати іранець. – Такі знаки є лише тут і в Швеції.

      Людочка пирснула. Іранець суворо на неї подивився.

      – Скажи своїй дружині, що це не смішно, – звернувся до Миколи.

      – Сам скажи, – різко відповів той.

      – У нас не заведено звертатися до жінки, – пояснив іранець.

      – А в нас заведено, – Микола був невблаганний.

      Жужа сповнилася гордості, що чоловік за неї заступився. Відверто всміхалася своїм думкам. До самої Валкеали в авто панувала млосна тиша.

      Люся згадувала, як вони з Миколою захопили Австралійську амбасаду в Москві, й від цих споминів їй кортіло сміятися ще дужче.

      Початок тернистого шляху

      Москва тоді зустрічала потенційних утікачів холодно. На початку листопада 1987 року в Першопристольній накрапав дрібний дощ, морозяний вітер розвівав на Люсі поли бавовняного жовтогарячого плаща, що його орендував у друзів Микола. Дівчині було занадто зимно, аби невимушено спілкуватися з супутником. А той не припиняв патякати. «Авжеж, нацупив на себе зимові речі, як то кажуть, хоч комусь пощастило», – міркувала Люда. На додачу до світло-блакитних джинсів-бананів, широчезних у колінах і завузьких в області гомілок, – смугастий синтетичний светр із величезним розчепіреним орлом на грудях і грубий бушлат нарозпаш, бо у пальті була поламана блискавка. Пара виглядала нетипово для совєтського громадянина кінця вісімдесятих, чого й домагалися Бабенки. На них раз по раз оглядалися столичні мешканці та гості Білокам’яної.

      – Куди? – запитав Микола.

      – До посольства, куди ж іще? – відповіла Люся, у якої цокотіли зуби.

      – Ти боїшся? – здивувався хлопець.

      – А ти?

      – Чого тут боятися? – ледь чутне тремоло в голосі дисонувало з виголошеною фразою.

      «Боїться! – підсумувала Люся. – Я просто змерзла, а він боїться».

      – Пішли до Австралійського, – витягла з наплічника заздалегідь куплену карту Москви з усіма вказівниками й, відкривши на потрібній сторінці, закладеній чотирикопієчним тролейбусним талоном, тицьнула пальцем в адресу.

      Дісталися потрібної вулиці більш-менш швидко, спеціально для конспірації вийшли з підземки на одну зупинку раніше й рушили до об’єкта пішки.