Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, – він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариські пропої…

      Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбіжить, бува, люльку в спірці, а грошей на нову катма, – вони складалися по шагу там, чи по копійці – і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку, – вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали… Повага й шаноба Максимові!

      Привик Максим до такого життя. «Ні, – думав він, – Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди – кожен сам собі… А тут – чого душа забажала – все є; а товариші – брати рідні: за ними, як у Бога за дверима: і поможуть, і виручать… з ними краще, ніж з батьком та матір’ю!»

      Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це – життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той – чорніший землі, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить… Капуста – до носа не приводь; каша – з рота верне…

      – За все, за все у вас добре, – хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, – одно скверно: їсти нічого!

      – Підожди! – одказують, – діждемо неділі, будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!

      – Куди на прокормлєніє? – пита Максим.

      – Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек… даст свои заплаты солдатские дыры заплатать!

      Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.

      Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, – прибігають товариші.

      – Брат! а брат! – будять.

      – Ну?

      – Вставай, пайдем к ротному.

      – Чого?

      – Как чаво? разве забыл?

      Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась з товариством розмова.

      – Ну, что фельдфебель? – пита один.

      – Собака!

      – Как?

      – Да так… двадцать пять содрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, – не смей и рта разинуть!..

      – Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефту механику, – виясняв один з нар, посмоктуючи люльку і спльовуючи на стелю.

      – Да ведь пайми ты, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!

      – Поди… Станет он разбирать: где свой, где чужой… Ему – дай!

      – Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.

      Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.

      – Ну, што, Федосеич? – пита ротний. – Все благополучно?

      – Всё, ваше б-родие. Только адно худо…

      – Што?

      – Ребятам, ваше б-родие, худо…

      – Чем?

      – Есть