Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

би, одцуралися навіки… Були такі, що плакали, згадавши про домівку… Нелегко було й Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім… і над кацапами, і над своїми, і над собою. Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим і Максим удався.

      Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто біля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.

      Замість передишки, некрути одпрохалися в старших москалів город подивитися. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісінький день по городу; набродилися й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побиті. Нові дива, котрі вони бачили в городі, прогнали вчорашню думку про домівку.

      Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На «плацу» розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день… «І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. для чого?..» – думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи.

      Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре «носки» витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати… Так, мов старий москаль! Старі москалі дивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими – неуками.

      Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницію – ранець, каску, притупею, – дали шинелю і ружжину. Як убрався Максим – москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткий, поворотний – на всі боки москаль!

      Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх – геть уже сонечко підоб’ється. Ведуть снідати каші з салом, а того сала – і духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збір: обідати. Пообідають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче – знову на учення. Муштруються вже аж до пізнього вечора…

      Минають місяці, рік… Одно та й одно!

      «А бий тебе сила божа! – думає Максим. – Хоч би вже повели куди-інде… або ворог де вирискався!.. А то – муштра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка сьогодні, така і завтра, й позавтрому… Витягай ногу, кричи: «раз!.. два!..» Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приціляйся разів сто на день… а хоч би тобі раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобі муштра… на ученні, й на смотру, й на параді під церквою… Уже так затвердив, – як свої п’ять пальців… Ні, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти…»

      От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити… Москалі підхвалювали його за те, що «чисто» п’є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею… Ті гроші, що мати передала, давно пропив…

      Раз