Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Признавайся: був у кухні?

      – Був, – каже Стьопка.

      – Бач, ш..! бач!.. Не я казала… Аж так і є!!. Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою??. Так ти в моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постій же! – Петре! Іване!

      Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

      – Принесіть березки! – сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати, – тільки очима засвітила хижо.

      Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п’ялиць. У тій тихій говірці їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося… Так затихає чорна хмара перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася й нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушилася… їм страшно було подумати: що, не дай боже, як стрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну… щоб не скрикнути!

      А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей… Лиця на ній не знать! По другий бік хати, коло других дверей – Стьопка… Він якось смутно дивився вниз, на поміст, мов забув: де він, що він, – забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге… своє… А посеред хати, між двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась – висока, суха, мура, аж зелена; а очі – як у її любимчиків – жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

      Вернулися лакеї з пучками в руках…

      – Ануте, провчіть її… щоб знала, як бариню обдурю…

      – Панійко! голубонько!! – не дала договорити Уляна – і кинулась в ноги.

      – Прочь!

      – Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою… Ой, не буду!.. Я не була в кухні… Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря…ту…у…у…й… хто в Бога вірує!!!

      Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п’яльці закапали сльози…

      Стьопка – за двері…

      Насилу підвели Уляну…

      До Стьопки, – його як лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав… Нема та й нема, та й по сей день немає.

      Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівся?.. Чого він утік? Чому він, дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї… через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральші віку дожити!

      Знемоглася генеральша… Увечері спать лягла, стривожена, – не попрощалась навіть і з котами; уночі посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лікарем; вранці верховий бігав у Китайку до «мазепихи»… Біда! А на третій день товстопузий Потапович сам підтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав «собор» – робити маслосвятіє.

      Пособорували генеральшу в обідню годину, а на ранок і по душі продзвонили…

      Доїхала-таки її дівка Уляна!!

      Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич – тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, – з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими розумними сірими очима, з товстою, униз одвислою губою… Як вилита мати!

      Осівся