Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

інші балакають то се то те; там зібралась купка – розказує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх «мазеп». А в гостинній панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирають… У залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок, ніяк пройти… Підмічаючи, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть одна другій свої думки про любощі, надії – про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі боки, аж поміст ходором ходить. Тільки – круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к світу, як прокричать другі півні, – вечеря. Світом тільки роз’їжджаються…

      Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на Різдво бенкет, бенкетують на Масниці, на великодніх святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості – не минає дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих.

      Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, – бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці – молодій, непоганій, з великородної сім’ї, та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки чи не порожні, – про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку – бородаєвці та піщани… Бородаєвці привозили їй по два рази на рік «оброки», а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця… Чому не гуляти?!

      Гуло отак генеральське подвір’я щось, мабуть, років з п’ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид… Коли це – приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда-панок, та й оженився на старшій. Одгуляли весілля. Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав…

      Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Піски. Через півроку оддали другу дочку – за старого гусарського полковника.. Осталася на утіху матері сама менша. Так же й утіхи з неї – ніякої. Меншої дочки генеральша недолюблювала. Не раз бувало гримає на неї, свариться, і зодягала її бідніше, ніж старших. Розказували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра – капосна дівчина! – тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться в вічі своїй рівні. «Яка сама, така у тебе й горнична!» – докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собі, гаряча вдалася: ніколи, було, не змовчить. Піде в них спірка та змажка… Не раз материне серце щеміло від її гіркого слова.

      Як на те ж: устряв за меншою дочкою «чумазий хахол», – отой самий хороший сотниченко Саєнко. Устряв, та й устряв!

      – Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала, – каже раз мати, вирядивши Саєнка.

      – Незвичайно зробили… Саєнко – чоловік як слід…

      – Хто? Чумазий хахол?

      – То що, що хахол? – одказує дочка. –