Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

закричала громада.

      – Як знаєте… Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину… Даю вам день – подумати: що для вас зручніше… Чуєте? Післязавтрього щоб я знав!

      Та й поїхав собі. На цвинтарі піднявся ґвалт ще більший… Усі викрикували, що покидають… З тим і розійшлися.

      Правда, деякі, гарячіші, – душ, може, з десять – позабирали торби на плечі та й потягли шукати вільної сторони… А решта – зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, – та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашені, на свої засіяні поля, що зеленіють навкруги села; як згадають, як біля них, мов біля дитини, свої руки ходили; як здумають прощатись з старим гніздом, де, мовляв, і вилупився й вигодувався, зріс і посивів, – з батьківськими могилами… Шкода їм стане рідної сторони; страшно невідомої, темної, як ніч, будущини… Та й зосталися – до слушного часу!!

      Приїздить генерал.

      – А що? як?

      – Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, – тільки не зачіпайте нас!

      – Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе телятко дві матки ссе. От вам на могорич! – Вийняв золотого, подав крайньому.

      Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал помітив.

      – Що тобі, Лейбо, треба? – питає.

      – Hєx ясновельможни пан бендзє ласкав, – жеби хлопі нє єдней горальні нє будовалі, нє теж жадней карчми не тржималі!

      – Та ще, слухайте – ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої – й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.

      Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось – ось що!!!

      Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: «Глядіть… бережіть мені Лейбу!» Та тільки його піщани й бачили.

      Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда, – піщани зроду такої не бачили; а в тій буді – Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одного менше… Генерал одібрав Лейбі, на край села, гуляще місце; за літо зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок – і став шинкувати.

      Пішло все по-старому та по-давньому. Козаки й генералові жили собі в миру, спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; діток плодили, – рід ширили… Прийшло в Піски ще кілька душ захожих, та й оселилось між селянами. Генералові давали Лейбі, – чи то пак, генералові – одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самі собі й порядкували, як знали.

      Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба до піщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити – могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша… Став Лейба нужний чоловік на селі!

      І Лейбі – нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; і Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; і Лейбові діти – не такі миршаві та шолудиві… Є в Лейби – не знать де він і взяв її – і коза з козенятком; біля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок… Зажив Лейба з піщанами… сказав би, – як у Христа за