.

всіляких мистецтв і звуть її мадам Устриця. Практичних порад щодо облаштування на острові мадам дати не могла, бо сама жила на спадок, що їй дістався від чоловіка, який давно загинув (його з’їли гуманоїди). Крім того, вона була дуже зайнята курсуванням між будинками, котрі теж успадкувала. Проперті потребували постійного догляду…

      За словами Устриці, такого курсування жадала також її мистецька натура, що не могла довго перебувати на одному місці. От і зараз вона готувалась пірнути у води океану і впасти на дно, де в неї нібито була хатинка, аби закінчити якийсь творчий проект. Правда, який творчий проект, Антуанові дізнатись не вдалось – проект огорнув серпанок таємничості. Та він особливо й не прагнув довідатись, тільки радів, що першою зустрів таку артистку.

      Устриця обмахувалась венеціянським віялом, попискувала і закочувала очі, розмовляла таємничо і без зупину торочила, яка вона богемна:

      – I am so very bohemian – you can not imagine how bohemian I am… Bohemian is my middle name. I am all about art and bohemіa – wait and see. (Я така богемна – ти не уявляєш, яка я богемна… Богема – моє друге ім’я. Я вся зіткана з мистецтва і богеми – зачекай, побачиш).

      Устриця говорила дещо відмінною від Антуанової мовою й наполегливо називала його Тоні, замість поетичного Антуан. Та гусак не сперечався, він намагався зав’язати якомога більше знайомств у цій невідомій частині світу. Тому, коли драматично підстрибнувши, мадам хлюпнулась у морську піну разом зі своєю богемною мушлею – він галантно махнув їй на прощання крилом – оревуар.

      Тільки тоді мандрівник помітив, що сонце хилиться до заходу, а вітер ніяк не вщухає, він ще не знав, що на цій частині острова вітряно повсякчас. Промерзнувши до кісток і зголоднівши, новоохрещений Тоні почалапав від океану через пісок, тоді незграбно переліз через дюну й опинився посеред олеандрів і яличок, де зовсім не було вітру, зате багато товстеньких і смачненьких комах. Не довго думаючи, гусак-нелегал підкріпився ними і побрів далі – шукати притулку на ніч.

      Уже в присмерку він раптом почув з висоти басистий голос:

      – Yo! Brother! You are trespassing my hood! Who the hell are you? (Агов, браток! Ти шниряєш моїм районом! Хто ти в біса такий?)

      Антуан стрепенувся, витяг свою довгу шию і грізно зашипів на всі боки, аж доки не розгледів у присмерку велику конячу голову, що нависла просто над ним. Голова мала виразні каштанові очі, на які спадало густе пасмо волосся, без сумніву вимите спеціальним шампунем. Каштаново-біла елітна шуба «дикого» коня була також ідеально вичесана і напарфумована, копита заманікюрені, а шию обвивав великий золотий ланцюг. Навіть один зуб асатізького аборигена підозріло блиснув золотом.

      – Я тут проїздом, – прожебонів Антуан, він уже здогадався, що набрів на знаменитого мешканця Асатігу – одного з диких мустангів.

      – Поживу тут трохи і полечу собі далі. Я сам з Канади, Антуаном звуть.

      – А, ну то нічого, живи собі, місця всім вистачить… – уже без помпи промовив Мустанг і похнюпив свою розкішну голову, здавалось, аж закуняв.

      Сонце тим часом