.

України їх чимось поєднав, і маленька слов’янська церква портового міста залишалась єдиним місцем можливої зустрічі.

      Оксана одразу ж упізнала Аліну і підійшла до неї сама. Жінки розговорились. Поділились враженнями про своє нове життя у новій країні. Виявилось, що Алінині проблеми були дуже схожі до Оксаниних проблем. Хай як безмежно вони любили своїх дітей, та обидві відчували, що краще було б їм жити окремо, бути вільнішими і трохи звільнити дітей. Слова ОСОБИСТА СВОБОДА були всюдисущими в цій країні й проникали навіть у підсвідомість новоприбулих…

      Аліна поділилась своїм задумом переїхати на окрему квартиру. Оксана одразу ж підключилась: «А якщо нам знайти маленький будиночок на двох? Замість того, щоб знімати окремі квартири і платити вдвічі дорожче, ми могли б орендувати трикімнатний будиночок і поділити кошти…» Звичайно, Оксана не заперечуватиме, коли Аліна вдень там доглядатиме онуків. Вона сама мріє про онуків… А якби вони знайшли такий будиночок десь тут, коло церкви, то Оксана могла б ходити сюди навіть серед тижня… Усе життя мріяла – жити біля церкви!

      Жіночкам було легко говорити про такі, здавалося б, нездійсненні в їхньому попередньому засмиканому житті речі. У новій країні, в новому місті – щоб дві жінки-емігрантки, які ще до пуття й мови не вивчили – жили окремо? Легко знаходилось пояснення: «Скажемо, що ми сестри, і мову вивчити буде стимул». Перспектива здобуття ОСОБИСТОЇ СВОБОДИ закрутила їм голови, за планами вони й не помітили, як звечоріло… Обидві стужились за звичайним людським спілкуванням, на яке протягом усього життя їм обом не дуже щастило…

      Через два місяці Оксана й Аліна перебрались у маленький трикімнатний будиночок навпроти сірої кам’яної церкви. Вдалось їм це без особливих труднощів: і діти не заперечували, і будиночок знайшовся саме такий, про який вони мріяли – маленький, акуратний, поблизу парку і набережної.

      Етнічно неоднорідні мешканці Н-ської вулиці усіх соціальних статусів не дуже повірили, що Оксана з Аліною сестри – надто вже вони були між собою несхожі. А сусід індус, працівник відомої в місті комп’ютерної контори, жартома охрестив їх «gay ladies» – гей-тітоньки. Прізвисько причепилось.

      Спочатку Аліну, яка розуміла незнайому мову трохи краще, – це обурювало і бентежило. Жіночки навіть віддалились одна від одної, переживаючи через недоречний жарт ліберального індуса… Та згодом почали помічати, що молоді й літні сусіди називали їх «gay ladies» без осуду чи злості. Меншини завжди вважались хорошими сусідами, на відміну від наркоманів чи п’яниць. Так аура портового міста поступово почала витісняти з київських жіночок стереотипи щодо сексуальної орієнтації…

      З іншого боку, їм так добре було в маленькому будиночку вдвох, як рідко коли бувало в їхніх попередніх життях. Тітоньки не сварились між собою, а якщо виникало якесь напруження, мирно розходились по своїх кімнатах. Вони поділили хатні обов’язки – по черзі готували обід і прибирали. Кулінарія навіть була