Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник). Леся Гончар

поглядом проводжали автомобілі, розраховуючи на подачку.

      Подачки у вигляді крекерів і чипсів простягали з напіввідкритих вікон тремтячими руками туристи, а дикі коні своїми шерехатими губами обережно їх брали і старанно пережовували. Взагалі рухи коней зводились до мінімуму й уявити собі, що хтось із них насправді може вкусити чи хвицнути, було важко. Гусак протупцяв повз шерегу мустангів, чемно з ними вітаючись, і тут натрапив на свого знайомого. Той щойно отримав особливо привабливий сендвіч з броньованого «кадилака» тому був у гарному настрої.

      – Yo! Its you again – my brother! Whats’up? Did you fnd a crib in this hood or what? (Агов! Це знову ти, мій брате! Як воно? Ти знайшов собі хатинку в цьому райончику чи як?), – Мустанга розібрав сентимент після смачної перекуски, і він вирішив бути чемним.

      – О так, я прилаштувався на перший час… – відповів Антуан і розповів про своє знайомство з Видрою і Зябликом.

      – You probably got screwed, buddy, this pair will sell your own head to you… But everybody needs to start somewhere… For instance – look at me… (Тебе, напевно, надурили, друже, – ця парочка може продати тобі твою ж власну голову… Проте всім треба десь починати… Наприклад – візьми ось мене…)

      Мустанг відвів гусака вбік від дороги. Сендвіч смачно влігся в його шлунку, і коня хилило на розмову. Він ліг на суху запашну травичку, щоб бути зі співрозмовником віч-на-віч, а тоді повідав історію своїх предків: «Колись давно мої предки були рабами у білих фермерів. Низькорослі мустанги жили бідно і працювали тяжко вдень і вночі: перевозили вантажі з кукурудзою, бавовною і бочками віскі… Яке тут майбутнє?.. – важко зітхнув Мустанг.

      Якось на найбільшу ферму пригнали сталевого коня на ймення Трактор. Він був такий сильний, що міг працювати за кількох коней. Далі залізних коней приганяли й інші фермери. Здавалося б, робота віднині не буде такою важкою: сталеві коні багато витриваліші й сильніші, і важка, а далі й узагалі майже вся робота лягла на їхні колеса. Та виявилося: немає роботи – немає майбутнього, – форкнув кінь, – мустангів було багато, роботи для них мало, отже – утримувати їх невигідно. Годі було й мріяти про безмежні пасовища й соковиту траву – все належало людям. І мустанги теж… Були такі серед них, що навіть за таких обставин збиралися захистити свої права. У крайньому разі планували намотати копитами, – кінь мотнув головою, відкинувши пасмо з очей.

      Коли стало зрозуміло, що майбутнє за сталевими кіньми, а мустангів і надалі триматимуть у рабстві, незважаючи на поправки до конституції, – одного літнього вечора найвідчайдушніші подались на острів Асатіг, через затоку. Фермери кинулися навздогін, погрожуючи вилами, та коли побачили, що табун переплив на острів, то дали їм спокій. Зрештою вони вважали, що коні не прогодуються самі й не виживуть в острівних умовах.

      На щастя, люди здатні помилятись. За кілька поколінь мустанги зовсім здичавіли й заполонили весь острів і на материк уже ніколи не повертались. Вони вважали, що свою службу виконали і заслужили волю довічно. Згодом держава таки оголосила Асатіг заповідником і навіть