Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

що я пропоную. А хіба не приємно посунути когось на страшне?

      Я ще спокійніше усміхаюсь, одпиваю чаю й говорю далі так, неначе балакаю про звичайну річ, що трапляється на кожному кроці.

      – Так, викрасти… Це найпростіший спосіб розв’язати питання. Законним чи, краще сказати, юридичним шляхом, ви нічого не можете осягти. Закон у таких випадках стоїть собі на боці. Але, коли одна сторона одніма у другої дітей, то закон не втручається. Добровільною згодою, це вже видно, ви нічого не доб’єтесь. Значить, лишається той спосіб, який я пропоную.

      Панас Павлович, витріщивши на мене скла пенсне і смішно підвівши голову догори, слухає далі, хоча я мовчу вже. Шура встає, здіймає зі спинки ліжка теплу хустку й накидає собі на плечі. Її виточене, незаймане лице змерзло, посіріло.

      – Так, кажете, викрасти? – немов очутившись нарешті, питає Панас Павлович…

      – Так, на мою думку, це єдиний вихід.

      – Як же це зробити?

      – Дуже просто: вибрати час, коли він виходить гулять з нянькою, схопити його за руки, посадити на звожчика та й край!

      Я розумію, що Панас Павлович не про те питає. Словами «як це зробити» він хоче сказати, як одважитись на це, що з цього вийде, чи добрий такий шлях. Але я удаю, що про те загалом нема ніякісінької потреби думати, бо все само собою й так розуміється.

      Одначе для нього, мабуть, не все зрозуміле. Він машинально, швидко сьорбає чай, голосно всмоктуючи його в себе, й пильно дивиться на щипчики для цукру.

      Олександра Михайлівна, не пустивши ані пари з уст, окутується в хустину і все з тим самим виразом, немов щось про себе вираховуючи, дивиться собі під ноги.

      – Так, кажете, викрасти? – знов неуважно питається Панас Павлович. – Так, так, це, звичайно, той… Ну, а іншого виходу немає? Нема, кажете? А чи не думаєте ви, що це трохи той… як би це сказати, занадто образливо для Варвари Федорівни? Га? Мати ж вона все ж таки? Га?

      Він і хоче, щоб я його заспокоїв і зарані не йме віри цим заспокоєнням.

      – Ти як гадаєш, Шуро? Га?

      Шура, не підводячи очей, відповідає тихо:

      – Я гадаю, що цього не треба робити.

      – А як зробити?

      Олександра Михайлівна щільніше запинається в хустку, нервово поводячи плечима, і дивиться серйозним, пильним поглядом на Панаса Павловича. І з цього погляду, з деякої тупості й задубілості я розумію, що вона вже прийшла «до одного знаменателя». Так називає Панас Павлович той процес, який звичайно відбувається в Шурі і в результаті якого виходять такі постанови, з яких її неможливо збити ніякими способами.

      – Треба вернутись до жони, або добитись її згоди на розвід… – каже вона, навмисне уживши «жона», а не «Варвара Федорівна».

      – А як вона не дасть згоди?

      – Вернутись до неї…

      Панас Павлович чомусь усміхається кривою, несмілою усмішкою й замовкає.

      Страшне виявляється занадто страшним. Це добре.

      Я майже тими самими словами, що й Варварі Федорівні, починаю доводити Шурі шкоду, яка може вийти від співжиття