Название | Фізіологія жіночої депресії |
---|---|
Автор произведения | Вікторія Андрусів |
Жанр | Современная зарубежная литература |
Серия | |
Издательство | Современная зарубежная литература |
Год выпуска | 2012 |
isbn | 978-617-7060-02-3 |
Найбільше, що може статися і що найчастіше стається – це пропозиція серед вулиці, причому виключно російською мовою – тут, у самому серці Західної Європи: «Девушка, давайте сходим сегодня в ресторан, или в казино»… У мене на язику засихає: «Да пошел ты со своим казино!» – але я вимушено всміхаюсь і мовчки хитаю головою, мовляв, ні, не можу, хоч насправді мені нічого не заважає це зробити. «Ну и зря!» – чуєш відповідь, неначе у тому казино чи в ресторані тобі розкриється зміст життя і ти зрозумієш, нарешті, для чого народилася.
Заглядаю у очі перехожим і не бачу нічого – нічого людського, нічого глибокого, і стає від цього моторошно, бо не лишень нема про що говорити, а вже й не хочеться. Згадую побіжно хлопчика, який днями так само хтиво впивався у мене поглядом, а потім ходив за мною по п’ятах, і я відчувала його гарячий подих на своїй потилиці. Я чомусь дала все ж таки свій телефонний номер, і ми розмовляли лише двічі чи тричі, і він розповів мені, що чекав на мене все життя, і закохався палко та з першого погляду, і питав мене (правда, ніяково), чи може зайти якось до мене на каву, і бачив при тому мій вираз обличчя, який я ніколи не можу приховати. І мені було його шкода, бо я не могла пояснити йому, що цього не потрібно робити, і що у мене своєрідне ставлення до стосунків чоловіка і жінки.
Я не страждаю педофілією і не люблю вже майже зрілих чоловіків, але ще з дитячим мізком. Взагалі кохання – це насправді дуже класна річ. Це не лише тертя двох тіл із бажанням досягти миттєвого ефекту тілесної ейфорії, а щось набагато більше, коли фізична єдність гармонує з єдністю духовною. Тільки тоді відчуваєш себе, наче у космосі. Як я могла пояснити це все йому, у якого в жилах тече змішана напівіталійська, розбавлена спермою нестямна кров, а дванадцять років різниці не на мою користь не справляють на нього жодної розгубленості чи ніяковості. Я читаю у телефоні його повідомлення з сотою пропозицією зустрітися і відчуваю, що це починає отруювати моє, й без того з гірким присмаком, існування. Може, я занадто прискіплива до нього і усвідомлюю це, бо хіба ж він винен, що народився занадто пізно, а я занадто цинічна і розумію, що все бачення прекрасного, яке сформував у ньому батько – власник крамниці коштовностей, полягає у привабливих жіночих сідничках і дорогих діамантах. Коли я розповідала йому, що знімаю фільми і пишу книги, він повторював щоразу: «Ти дуже розумна, а це дуже погано для гарної жінки…»
Він хотів поділитись зі мною своїм найсокровеннішим, розповідав про батька, який покинув їх, коли йому не було ще й десяти, довго описував, яка в нього гарна мама і які страшні речі кояться у його душі, коли на матір хтось зверт