Фізіологія жіночої депресії. Вікторія Андрусів

лавою, розлитися перед нею річкою, зробити будь-що аби тільки вона помітила мене серед десятків, сотень інших… – Дідова кам’яна спина спітніла від спогадів.

      – А хто ж вона була, Діду? – молодий камінь зацікавився дідовим оповіданням. Не чекав він почути від сивого дідугана історію про кохання.

      – А була то, синку, дружина першого угорського короля Іштвана Святого. І сама вона стала Святою, бо по його смерті, вернулася на батьківщину – у Баварію, постриглася у черниці й назавжди зреклася усіх земних благ.

      – І ви, Діду, усі закарбовані тут сто років весь свій вік вклонялися, немов іконі, одній жінці?!

      – Де там пак, сину… Якби вона всі сто років простояла тут, то я би був певний, що прожив свій вік немарно, устилаючись перед нею хідником. Але яке ж то кохання без страждань і розлуки…

      Я оберігав її багато років. Я пишався її благородним станом, коли повз неї несли прах Ференца Ракоці II та Міклоша Берчені. Величезною процесією на чолі зі святими отцями, пишно і урочисто везли їх із Туреччини на рідну землю, в Угорщину. І не було жодної людини у тій процесії, яка би не підняла догори голову і не замилувалась моєю Гізеллою.

      А коли незабаром сталася велика пожежа, що спопелила чи не всю вулицю і першу у місті синагогу, єдине, чого я боявся найбільше, щоб полум’я не сягнуло дорогого для мене постаменту.

      Я шкодував, що лежу замурований у бруківку, а не стою захисною стіною, мов фортеця, перед її величністю королевою. Я спікався у розпачі від власної безпомічності. Але того разу обійшлося – вона залишилася зі мною.

      А вулиця тим часом розросталася, як і саме місто, і одні за одними витягувались стіни нових споруд, які стали німими свідками тих часів. Принаймні, ті з них, які збереглися.

      … Пам’ятаю, синку, як будували Василіянський монастир. У внутрішньому дворику була казкова церква – єдине свідчення про древнє перебування тут греків.

      Пам’ятаю, однієї неділі зібралася громада людей, заговорили у храмі дзвони, і довга процесія рушила по наших спинах освячувати наріжний камінь монастиря.

      Процокотіли по нас копита Фірцакових коней (він був тоді єпископом і дуже хворів, тому і їхав у кареті, а не йшов). Але саме він освячував камінь, і перший вдарив по ньому, символізуючи початок будівництва.

      Носили наші сірі спини і Йосипа Бокшая, який писав у Василіянській церкві Василя Великого із ченцями. Обдарували нас своїм теплом і Волошин, і Дністрянський… Буремні пожежі забрали знамениті монастирські дзвони… І чого тільки, сину, не довелось пережити, та з кожним роком ми ставали загартованішими і мужнішими, бо в нас пульсувала особлива кров – історія.

      – Ну, а що, Діду, ваша Гізелла?

      – А Гізелла, хлопче… З Гізеллою довелось розлучитися. І так мені боліло за нею і було самотньо… Як прийшли совєти, зняли хрест із даху, інтернат закрили, а скульптуру замурували. І наша гвардія твердих і мужніх сірих сердець вишикувалась у прощальний стрій почесної варти, поки очі сумної