Львiвська гастроль Джимі Хендрікса. Андрей Курков

зараз дзвонити тільки його сусід знизу. Але з якого дива? Адже пам'яталося Тарасу дуже виразно, як він переступив п'яту сходинку. Отже, розбудити сусіда його раннє повернення додому могло тільки в одному випадку – якщо той узагалі не спав.

      Тарас надів білий махровий халат, списаний із готелю «Жорж» знайомим банщиком. Уліз ногами в капці й рушив до дверей, налаштовуючись на помірну грубість, аби скоротити до мінімуму спілкування з сусідом.

      Клацнув замком і відчинив дерев'яні двері, прикрашені слідами від колишніх замків, непрацюючими замками і двома, які все ще підкорялися ключам.

      Перед ним стояла Оксана, давня знайома Тараса, в довгому пальті сіро-зеленого кольору. На обличчі одвічна усмішка, за якою міг ховатися будь-який настрій: від єхидного і знервованого до світлого і святкового. Біля її ніг лежала об'ємиста господарська сумка, закрита на «блискавку».

      – Що, не чекав? – здивувалась Оксана, оглядаючи махровий халат із вишитим червоними нитками словом «Жорж» на нагрудній кишеньці.

      – Ні, – признався Тарас, не рухаючись із місця.

      – Чого стоїш? – усмішка зникла з губ Оксани. Вона показала поглядом на сумку. – Бери, занось! Тільки обережненько!

      У колі спільних знайомих було заведено слухатись Оксану. Не те щоб вона командувала або вирішувала, що кому робити. Просто, хоч вона й була актрисою, але природа дала їй характер режисера.

      Тарас підняв сумку, відразу відчувши її вагу. Позадкував із сумкою коридором просто до кімнати. Оксана зайшла слідом. Зачинила за собою двері. Зняла і повісила на гачок вішалки пальто, скинула чобітки. Знайшла капці й – до кімнати.

      – Ну, давай я тебе поцілую! За вуха смикати буду потім!

      Потягнулася до Тараса, що розгублено зупинився біля столика.

      – У мене що, день народження? – сам себе запитав він. – А яке сьогодні число?

      Оксана розсміялася.

      – У паспорті подивись, яке сьогодні число! Вісімнадцяте вересня!

      – Бляха-муха! – видихнув Тарас.

      І тут же потрапив у міцні руки Оксани. Обидві її долоні теплими лещатами стиснули його скроні й присунули голову до її губ.

      – Ну, з днем народження, Тарасику! – сказала вона і смачно поцілувала його спочатку в губи, а потім, як дитину, в лобик і в щічку.

      Відпустивши голову іменинника, Оксана озирнулася на всі боки.

      – Я чогось не розумію, – сказала. – А шампанське що, в холодильнику?

      Її погляд вимогливо вперся у вічі хазяїна квартири.

      – Я зараз, п'ять хвилин… – забелькотав він. – Тільки перевдягнусь. Якраз і гроші вчасно поміняв!

      Кинувши халат на розстелену канапу, Тарас натягнув брюки, светр.

      – Секунду! – крикнув він уже від дверей.

      І двері гримнули, зачиняючись. Заскрипіли, як закричали, сходинки під його ногами.

      Оксана всілася на стілець. Її увагу раптом привернуло ледве чутне дзижчання з боку завішеного двошаровим тюлем вікна.

      Підійшла, трохи не спіткнувшись