Дебілка (збірник). Вікторія Андрусів

Не допомагало… Рудік натягував простирадло на очі, вкопирсувався у кубельце, намагаючись якомога довше зберегти кайф від дрімотного стану й даючи зрозуміти сонцю, що закони йому не писані…

      Боронь Боже видати себе зайвим рухом. Відразу розпочнуться набридливі розпитування, підвищена увага до особистого життя… Батько ще сяк-так, його терпіти можна, йому все, окрім власної роботи, пофіг… А от мама… З чого вона взяла, що у моєму віці юнакам необхідно мати порадника у вигляді найближчого родича, аби в потрібну мить було кому звіритися у найсокровеннішому?.. Наївна… Період пуберти вже минув, мамусю, і я часом навіть не можу пригадати ймення отих лярв, котрих ми з пацанами не могли відшити протягом цілого вечора… Це ви виростали на історіях романтичного кохання, а тепер все інакше… Я уявляю собі твоє, мамо, розчарування, якби й справді мені забагнулося бодай одного разу звіритись у особистому… Звичними заспокійливими пігулками не обійшлось би… Тому й доводиться відмахуватись від банальних запитань чимось не менш банальним: «Де були, питаєш?… Зайшли в «Кактус», посиділи трохи, поспілкувались, далі заглянули в «Максімус», загалом, нудота… Що-що? Чи з кимось познайомився? Ха-ха-ха!!! Ти ще запитай, чи в тому «Максимусі» знайшов свою долю й вирішив запросити в кіно?!! Це смішно!!! Цілковитий наївняк!!! Якби ти, мамочко, бачила, які там снують «долі», закумарені від «екстезі» й шлункових розладів, спричинених фаст-фудами, «Лонгером» і «Шейком»… Ти хапалась би щоразу за серце, супроводжуючи завчений жест чимось на кшталт «Який жах!!! Ось у наші студентські роки все було інакше!!!»… Тому втішайся, що я тобі не звіряюся… Я бережу твоє здоров’я, от і все… Єдине, що невимовно дратує, це глупі розпитування й «потаємні» сподівання, що синові таки поталанить незабаром зустріти оту одну-єдину і на все життя… Коли «мимохідь» заходить про це мова, хочеться накласти на себе руки… Бо ж оті «одні-єдині» гублять цноту, здається, швидше, ніж вчаться самостійно ходити чи говорити», – Рудік завівся у півдрімоті, ще не прокинувшись… Й справді, нерви розхитані… Від хронічного недосипання, ймовірно… Зрозумівши, що реакція буде вибуховою при найменшому контакті з представниками ворогуючого класу, розплющив обидва ока і прислухався: в хаті панувала тиша… Ані тобі брязкоту маминих баняків, ані споконвічного батькового бубоніння за дверима клозету-кабінету, де той проводив ледь не весь вільний час («Хто знову посягнув на мою пресу?!»)… Дивно… Сьогодні ж неділя…

      Рудік стурбувався тим, що його ніхто не чіпає… Підвівся з ліжка, з огидою зиркнув на комп’ютер… «Ще один вбивця людського спокою», – майнуло в голові… Відшукав неквапом капці, і рука звично потягнулась до комп’ютерної мишки… Але ні… Щось тут не так… Надто тихо… Пошкрябав підборіддя, вкрите пушком, який дедалі настирніше нагадував цілком дорослу чоловічу щетину… Поголитись би… Шлунок загрозливо буркотів, вимагаючи яєчні, канапок, молока… Отже, контакту з «потойбічним» світом не уникнути…

      – Ма! Що у нас там на сніданок? Ви де – повимирали,