Повія. Панас Мирний

Білоголовий тремтів, одступався.

      – Я його не бив… їй-богу, не бив. Він бреше.

      – О-о, жаб'ячі очі! – гукнув мордатий. – А гусочки хоч? Кажи, дати?

      – Їй-богу, я його не бив, – прохався той.

      Миттю рука мордатого опинилася на білій голові… хрусь! – і відлясок пішов по хаті.

      – Ай! – скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.

      – За що ти б'єшся, бісова ведмеда! я буду учителеві жалітись, – плакав білоголовий.

      Петрусеві жаль його стало.

      – Ні, він мене не бив. Він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.

      Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.

      – Як тебе зовуть? – спитав.

      – Петро.

      – А прозивають?

      – Телепень.

      – Слухай же, Телепень: тілько хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько не хвалися.

      – Ні, я учителеві не буду казати. – То-то ж, гляди. А гроші у тебе є?

      – Ні, немає.

      – Ф'ю-у!.. – мордатий свиснув. – Тут немає, а може, дома є?

      – Дома є.

      – Принеси завтра, я подивлюся які.

      Петрусь не знав, що одказати.

      – Так при…

      Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.

      Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.

      – Білобров! урок! – сказав учитель.

      Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягуючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.

      – Хто то? – грізно спитався учитель.

      Один з школярів підвівся і сказав, що то Гудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.

      – Гудзь! – обізвав учитель. – Сюди!

      Невеличкий хлопчик з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув – і вказав пальцем на долівку. Гудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.

      – Накарачки, скотино! – гукнув учитель.

      Гудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…

      – А-а-а-а! – позіхнув хтось.

      – Хто то? – знову гукнув учитель.

      Усі оглянулись, шукаючи винуватого.

      – Хто то?! – ще грізніше гукнув учитель.

      Як у рот води набрали.

      – Жук! – кликнув учитель.

      Високий мордатий школяр піднявся з-за послідньої лави.

      – Ти? – визвіривсь учитель.

      – Що таке? – спитав Жук.

      – Ти не чув! Не чув?! – мов ужалений, скрикнув учитель. – Телепень!

      Петрусь підвівся.

      – На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.

      Очі усіх уп'ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися