Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861. Группа авторов

й питаю: «Як тебе зовуть? – Петро Шевченко. – Здоров, Петре! – Здрастуйте!» – А я йому з пазухи вийняв твоє поличчя, та й кажу: «А дивися, Петре, що се таке?» – «Оце мій брат Тарас», – каже Петро. Тоді я давай його садовити, так не сідає, бо добре вимоштрований, сердега!.. Ну, я бачу, що не посажу, почав його розпитовати: коли в москалях? Де стоять? і прочее. Сказав йому, щоб ходив до нас, як приїздитимуть (бо вони верст 25 од города стоять), дав йому карбованців з десяток на обіхідку, поставив у синів гостювати. Після того Петро навідується до синів в городі, бо я більше живу в хуторі.

      Якщо письмо моє Єленєвим не получено і до тебе не прислано, то я писав там ось що: дякував і тепер дуже дякую за твоє поличчя, возив я його в Одесу, там обробив у рамця і показовав всякому, хто не цурається нашої мови. Бачив, як тебе, мій друже єдиний! українці дуже люблять і радуються, що ти жив єси. Приїхавши додому, застав твоє письмо і «Москалеву криницю», дуже дякую тобі за неї, добре написав! Список з неї послав я в Москву старому Щепі, та й писав йому: «Гляди, кажу, Старий! До тебе з того світа Тарас буде». А старий пише, що тебе не було й чутки немає, а за «Москалеву криницю» дякує і не надякується.

      Ти, брате Тарасе Григоровичу, тепер в Пітері позбиравши таке, як «Москалева криниця», «Чернець», «Майський вечір», і проче що, та й тиснув би в друкарні, нехай ідуть на світ Божий, а якщо сам не схочеш хлопоту, то чи не візьметься пан Куліш, він, видно, парняга добрий, я його «Записки українські» маю й читаю – не начитаюсь.

      Кланяйся од мене Гулакові, якщо здрастує, і Ельканові, якщо живий. – Та той не вмре ніколи. – Чи не бачився з Порохнею? Де живе, можна взнать в бывшому Департаменте воєнних поселений, теперь Главное управление иррегулярными войсками.

      Будь здоров! Щасливий і багатий, та напиши, де ти обрітаєшся і що тепер робиш?

      А я твій довіку

      покірний слуга

      Яків Кухаренко.

      Жінка моя стара і дітвора, хто зна, хто й не зна тебе, усі кланяються.

      272. Т. Г. Шевченка до М. М. Лазаревського

      22 лютого 1858. Нижній Новгород

      22 февраля.

      19 февраля вернувся Шрейдерс із Петербурга, привіз мені Беранже Курочкіна, четыре экземпляра нерукотворенного образа і твоє братнє сердечное писание. Спасибі тобі, друже мій єдиний, за все і за вся. Добре єси зробив, що заказав 50 штук помянутого образа, нехай поки що земляки дивляться хоть на сей облик бородатого недобитого кобзаря свого. Думаю на тім тижні покинуть оцей поганий Нижній. Поїду аж під Москву в гості до мого старого батька – до М. С. Щепкіна, та в його до весни пробуду. А весною, як не буде мені якої ради з тими поганими столицями, то чкурну в Харьков або в Киев, а може, й дальше, як Бог поможе. Дожидаю Овсянникова с чемоданом, а то б я вже давно виїхав. Чи здорова графиня Н[астасия] И[вановна], поцелуй її за мене. Був у мене в гостях Яков. Славний хлопець! Шрейдерс не нахвалиться тобою і Семеном і тепер цілує вас обох. Добре зробив, що не купив Шекспіра, цур йому, який дорогий! Поцілуй за мене Семена та й прощай, мій друже єдиний. Посилаю тобі оцю недавно