Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861. Группа авторов

и Кулиша, да, говорят, не стоит покупать; я не читал ее.

      Прочитавши все это, скажи, что тебе нужно из этих книг, и я сейчас вышлю.

      Овсянников не был еще у гр[афини] Настасии Ивановны; и я давно не был у нее; но вчера был у меня (при Шрейдерсе) один знакомый и спрашивал меня от графини, когда будет у нее Овсянников. Вчера был у меня и Семен и просил кланяться тебе; я говорил ему, чтоб он сам написал; но он хоть и обещал, да едва ли исполнит: ленивый.

      Спасибо тебе, что ты привитал моего брата Якова; он не нахвалится тобою и из Вятки уже прислал твои письма.

      Пишу наскоро; некогда. Прощай, дорогой, и люби по-прежнему вполне преданного тебе

      Мих. Лазарев[ского].

      264. П. О. Куліша до Т. Г. Шевченка

      14 лютого 1858. Мотронівка

      Пишу до тебе, брате Тарасе, з того хутора, де ти в мене на весіллі шаферовав, чи то, бак, бояриновав. Пані моя, недугуючи, оставалась од октября на Вкраїні, а я сам пробував на столиці. Тепер же вона, слава Богу, поправилась, і оце пускаємось із нею до Варшави і далі. Пишу ж до тебе от за чим. Колись ти мальовав «Живописну Україну», і нічого з того не вийшло; а хоть би й вийшла яка тобі користь грошова, то все ж би ти був послугач панський, а не людський; людям бо не було б ніякого діла до твоєї «Живописної України»: не змогли б люде за дорожнетою до неї докупитися. Тепер же сам бачиш, що панський вік кінчається, а людський починається; то саме година – помірковати, як би людям помогти духом угору піднятись. Отже, я тобі дам добру раду. Накидай ти пером дещо з нашої історії і попідписуй найкращі вірші з дум і з свого-таки компоновання. Сі твої рисунки ми виріжемо на дереві, одпечатаєм і розрисуєм фарбами трошки краще од лубочних картинок московських. Ціна буде їм по 2, чи по 4 шаги, а коли дуже дешево, то по 6 шагів, і будуть вони продаватись по всіх ярмарках, і будуть вони наліплюватись у кожній хаті замість московського плюгавства, і буде старе й мале на їх дивитись і оті підписи вичитувати, і розійдеться по Вкраїні наше «слово забуте, наше слово тихосумне, богобоязливе», і воскресить воно не одну душу, – і мала твоя праця станеться з часом причиною великого діла всесвітнього, – душа моя чує. Я й сам понарисовував би, і вийшло б воно не згірш од московщини, да в мене тії абриси не будуть такі характеристичні, як у тебе. Ти як не поведеш пером, то все воно закарлючиться по-художницьки. А треба, щоб дітвора, дивлячись на сі картинки, набиралась доброго смаку. Велике, велике виросте з того добро на Вкраїні, – далебі! Отже, брате, не гай часу і не одкладуй сеї праці ні на один день. Коли ж не чуєш до неї охоти, то пиши зараз до мене, що шкода; то я вже сам як-небудь нарисую тії кунштики, покинувши для сього всі свої писання і читання, бо се вельми благе і достойне діло! А продавать їх і розвозить по ярмаркам – знайдуться люде, про се не турбуйся. А що народ кинеться куповати, то що й казати! Чорт знає яке курзу-верзу купує, а то б не куповав такого добра! Бачу по «Граматці», до которої і чоловіки і баби квапляться, радіючи, що всяке слово так до душі й промовляє. Прощай! Пиши у Брюссель.

      Твій П. К[уліш].

      1858, февр[аля] 14. Хутір Мотроновка.

      265. М. С. Щепкіна