Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

люди на Хому Гудзя, на Гурчина Саву… Глядіть, щоб не було чого і Андрію…

      – Господь із вами, – жахнулась Маланка. – Мій так само був на ґуральні, як і ваш. Тоді півсела довелось би судити.

      А сама озиралась: де той Андрій?

      Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив між народом.

      – Усі прийшли?

      – Всі.

      – Не прийшов Безик Олекса.

      – Я тут…

      – Треба всіх записати.

      Але тільки наладивсь, коли до зборні верхи під’їхав на панськім коні Семен Мажуга. Прив’язавши коня, він простягнув руку Мандриці.

      – Здоров, Максиме, маю діло до тебе.

      Староста глянув на нього:

      – Не варт ти моєї руки. Ось тобі, маєш…

      І вдарив Семена в лице.

      Семен оторопів.

      – За що ти вдарив? Мене громада обрала.

      Мандрика не встиг одповісти, як Підпара вже встав між ними і звів рушницю.

      – Розступіться там, зараз!

      Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, і рівночасно ахнули люди й рушниця.

      Завитий в серпанок білого диму, Семен зігнувся і схопився за бік:

      – Ой, братці, за що ж мені таке?

      Він хитався і божевільним оком шукав страшної розгадки на сірих обличчях, що живим муром нахилялись з обох боків.

      Там не було розгадки і не було надії. Тоді звірячий жах підняв його ноги, і він кинувсь тікати наосліп, сходячи кров’ю, що червонила пальці і стікала вздовж ногавиці на землю.

      Олекса Безик догнав Семена і вдарив ззаду колом. Високе тіло зігнулось удвоє, як складаний ножик, і повалилось на землю.

      Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тіло, ще тепле, що так покірно лягло йому під ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю і знищить. Без потреби він вистрелив в нього і націлявся важким чоботищем вдарить під груди.

      – Доволі, готовий! – обізвавсь Безик.

      Вони взяли за ноги тіло Семена, одтягли до баюри і вкинули в воду.

      Все сталось так несподівано й швидко, що люди закаменіли.

      Кров була пролита. Одна тільки хвиля одділяла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вічність, що попереднє раптом впало у прірву, що щось порвалось і увільнилось од пут.

      Од юрми рішуче одділились Іван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей і стали біля Підпари, готові на все.

      Підпара витягсь у весь свій зріст.

      – Хома Гудзь тут? Виходь!

      Голови повернулись і тривожно-жорстокі очі стрілись, наче мечі. Де Хома Гудзь?

      – Нема. Не прийшов.

      На хвилину залягла тиша і натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота і впаде на тім’я, як камінь? Було чутно дихання.

      – Прокіп Кандзюба!

      – Як?! Прокіп Кандзюба? А сього за що? Його ж обрала громада?

      Староста поясняв:

      – Я по нього послав. Він зараз буде.

      – Добре. А тим часом… Андрій Волик! Ведіть!

      – Волик… Андрій… – прокотилось луною. – Тут… ось він…

      – Ой Боже,