Пустоцвiт. Тимур Литовченко

тепер немає, а колись була. Була, але померла. Ясно?

      Гафія кивнула.

      – Чоловік один залишився. Йому із малечею незручно, от і вирішив дитинча до тебе віднести – тобто, рідній бездітній тітці племінника на виховання віддати. Ішов до нас уночі, та неподалік стін монастирських вовки голодні на нього й напали, на смерть загризли.

      – Невже на смерть?! – куховарка покосилася на нерухоме тіло на столі.

      – Ну, це ми зараз подивимось. Витягнемо з того світу – не на смерть, не витягнемо…

      «Дохтур» лише рукою махнув.

      – А малеча?.. Можна я собі малюка залишу? – з надією запитала жінка.

      – Ну, звичайно, залишай! – посміхнувся отець Феодор. – Це ж племінничок твій рідненький… Залишай. А цього…

      Чернець знову зміряв куховарку оцінюючим поглядом, насупився, крекнув. Потім опустився на коліна, витяг з-під столу виблискуючий самоцвітами ефес шпаги з куцим уламком клинка, разом з підсохлим заплямованим папером та натільним хрестиком дитини підніс до обличчя здивованої Гафії й докінчив тихо, але тужливо:

      – А от цього всього ти ніколи не бачила. Якщо, звичайно, хочеш, щоб малюк не тільки з тобою залишився, але й у майбутньому ні йому, ані тобі самій ніяка небезпека не загрожувала. Зрозуміло?

      – Так чого вже там незрозумілого! – кивнула вона.

      Чернець задоволено кивнув, грамоту й золотий хрестик акуратно сховав за образи в покуті, уламок шпаги поклав у шафу під рукописи.

      – Отак, – мовив задоволено, – ці речі нехай у мене полежать. А коли хлопчисько виросте…

      Він ненадовго замислився.

      – А коли твій племінничок виросте та розуму набереться, тоді Бог підкаже. Так, Гафіє?

      – Так, – погодилася куховарка, найбільше втішаючись думками про те, що відтепер виховуватиме маля.

      «Дохтур» повернувся до столу з нерухомим тілом, вкотре прискіпливо оглянув його й мовив:

      – Про молодшенького подбали, тепер займемося старшим. Ти от що, Гафіє, води негайно нагрій, свічок побільше постав і запали, рядна з моєї скрині принеси… І це… бражка у тебе є?

      – Яка в монастирі бражка?.. – зніяковіла жінка.

      – Ну-ну, не бреши, не бреши! Гріх це, – отець Феодор з поважним виглядом здійняв до стелі вказівний палець правої руки. – Знаю, що є. То вже будь люб'язна, принеси-но сюди трохи браги. А я тим часом інструменти підготую. Важку справу маємо зробити, ох і важку ж!.. Якщо все вдасться, я цього вояка Миколою наречу.

      – Та у нього ж, мабуть, ім'я вже є… – куховарка тільки руками розвела.

      – Кажу ж тобі, якщо й виживе, то ніколи вже нічого нікому не розповість. Навіть імені свого повідати не зможе.

      І побачивши написане на обличчі жінки здивування, додав суворо:

      – Якщо хто й підсобить йому з того світу видертися, то хіба сам Миколай Чудотворець! Нехай він говорити не буде, та й ходити – теж навряд чи… А втім, поживемо – побачимо. Несповідимі шляхи Господні. Тож біжи-но за бражкою, і приступимося, благословившись. З Богом, Гафіє, з Богом…

      Отець Феодор боровся за життя офіцера ніяк не менше двох годин. Увесь цей час жінка курсувала зі